Розділ «Синьожупанник Тиміш Омельченко»

Незважаючи на нальоти англійської авіації, життя у Кілі Василеві подобалося. Тут він знайшов нового приятеля — підполковника Армії УНР Тимоша Омельченка, який очолював Українське національне об'єднання. Досі вони були незнайомі, хіба читали публікації один одного на сторінках журналів «За Державність» і «Табор».

Тиміш Омельченко народився 21 лютого 1893 р. в с. Вербки Семенівської волості Хорольського повіту Полтавської губернії. 1913 року закінчив 1-шу Тифліську гімназію ім. Олександра Першого Благословенного, а у жовтні 1914-го — Київську військову школу. Воював на фронтах Світової війни. Потрапивши до німецького полону, взяв активну участь у створенні Синьої дивізії. В українській армії служив на посаді курінного 2-го Синього полку 1-ї Синьої дивізії, старшини 32-го Сумського пішого полку (вересень — листопад 1918) та старшого значкового штабу VI Полтавського корпусу (листопад 1918 — лютий 1919). Був Тиміш і помічником в. о. начальника штабу Південно-Східної групи військ УНР, помічником начальника розвідки штабу Запорозького корпусу (червень — грудень 1919), молодшим значковим штабу 1-ї бригади 6-ї Січової стрілецької дивізії (березень — травень 1920), старшиною для доручень при військовій секції Української місії в Польщі (травень — вересень 1920). Від вересня 1920 року був старшиною для зв'язку при закордонному відділі Генерального штабу Армії УНР, а тоді старшиною для зв'язку при посольстві УНР у Німеччині. 1937 року Тиміш Омельченко очолив Українське національне об'єднання [29, с. 8; 84, арк. 1–2 зв].

Спільно з пані Клерман Омельченко тримав у Кілі тютюнову крамницю (по вул. Клінке, 16). Адресу Василеві дав Микола Масюкевич, колишній редактор «Українського сокола», а тепер бібліотекар Українського наукового інституту.

Розшукуючи синьожупанника, Прохода знайшов магазин, на якому висіла вивіска «Омельченко — Клерман». Зайшовши, спитав чоловіка, що стояв за прилавком:

— Як мені побачити пана Омельченка?

Той відповів:

— Омельченко — це я.

Прохода відрекомендувався. Полтавець одразу зачинив магазин і запросив гостя на склянку чаю. Господарями помешкання виявилися баварці Клермани. Це була «дуже мила родина» [97, с. 174]. Оскільки Омельченко допоміг їм збудувати дім, то він тут і жив на правах члена сім'ї.

У цей день, зрозуміло, згадували службу в Армії УНР. Згодом перейшли до проблем життя-буття на еміграції. На питання, чи одружений, Омельченко відповів, що оскільки він «посвятив себе боротьбі за Самостійну Україну, тому й вирішив не одружуватися» [25, арк. 76].

Чи варто було говорити це Проході, який мав свою родину, а Україні прислужився не менше, ніж Тиміш?

Омельченко повідомив, що незабаром до Кіля має прибути партія робітників-українців і серед них треба організувати філію УНО. Досі її в місті не існувало — хоча керівник Головної управи і жив тут. Василь Прохода не заперечував проти громадських обов'язків, та як поєднати їх зі щоденною роботою на фірмі — від ранку до вечора? Все ж Прохода погодився стати членом УНО, бо вважав діяльність об'єднання необхідною для українців, які гостро потребували правового захисту.

«Підполковник Омельченко чесно заробляв на свій хліб щоденний, — писав Прохода, — і віддавав усе, що мав, організації. Він їздив за власний кошт до Берліна та осередків українських робітників у провінції для полагодження різних справ». Серед них він здобув «довіру і популярність» [97, с. 174]. Та Василеві не подобалося, що в Головній управі УНО переважали «запеклі галицькі націоналісти», до яких він не мав довіри. Кубанець не раз радив Тимошу уникати політичних орієнтацій. Та це в умовах тоталітарного режиму було неможливо. Тож на сторінках «Вісника УНО», відповідальним секретарем якого працював Омельченко, час од часу з'являлися «запевнення у прихильності, а потім у вірності українців Німецькій державі та готовності допомагати у війні проти Совєтського Союзу» [97, с. 175]. Одного разу у «Віснику УНО» побачила світ і стаття про Андрія Мельника «як вождя українських націоналістів». Василь запитав, навіщо Омельченко публікує подібні матеріали, адже «Мельник нічого спільного з УНО не має і не повинен мати» [25, арк. 76].

Підполковник Прохода вважав, що проводити політичну діяльність на еміграції означало «бути на службі у розвідувальних органів чужих сил…» До того ж кубанець не мав довіри до Андрія Мельника, Миколи Сціборського і Михайла Селешка, категорично не сприймаючи їхнього принципу: хто не з нами, той проти нас [25, арк. 96, 96 зв.].

Старий синьожупанник не погодився з такою аргументацією. Суперечка переросла у сварку, і Василь написав заяву про вихід з УНО. Невдовзі він виїхав з Кіля на інше місце праці. Відтоді старшини вже не бачилися.