Розділ ««Це були люде, це було військо»»

Як людина чесна, Василь прагнув, щоб до його слова ставилися з довірою. Тому і дав свою працю на рецензію товаришам.

Уважно вивчивши «Записки…», 1 травня 1922 року старшини-сірожупанники склали протокол такого змісту: «Згідно персонального наказу командира 4-ї Сірої стрілецької бригади генерал-хорунжого Шепеля комісія в складі Голови, полковника Паньківського, і членів — підполковника Гайдая, сотників Стахівського і Падалки та хорунжого Дубрівного, докладно ознайомившись з частиною записок до історії Сірих, або сірожупанників, що склав підполковник Прохода, знайшла, що подані описи подій і діяльності 1-ї Козацько-стрілецької (Сірої) дивізії з'ясовані правдиво і відповідають дійсності. Голова комісії полковник Паньківський. Члени: підполковник Гайдай, сотник Стахівський, сотник Падалка і хорунжий Дубрівний» [95, с. 72].

Останнім розділом «Записок…» став «Національно-культурний вплив Сірих на населення України». В ньому Прохода підсумував значення Сірої дивізії для України.

Він писав, що революція розбурхала соціальні пристрасті, а от націоналізм при цьому не просякнув глибоко народ. «Нечисленна українська інтелігенція, розбившись на безліч соціальних угруповань, сварилася між собою, а авантурницький елемент під ріжними прапорами й гаслами каламутив ще більше воду. Треба було на національному полі багато працювати і тяжко працювати». За цю роботу і взялися сірожупанники [95, с. 115].

Сірі були регулярною національною частиною, та через порівняно невеликий склад їй не вдалося врятувати ситуацію і здобути Самостійність України. Але віра в українську перемогу підштовхувала сірожупанників до праці навіть і після військової поразки «Сірі працювали і працюють яко націоналісти» [95, с. 115].

Шість тисяч сірожупанників, звільнених у час Гетьманщини, роз'їхалися по всій Україні, проводячи просвітницьку роботу. Це були вихованці професорів Смаль-Стоцького і Томашівського, докторів Симовича, Чайківського, Охрімовича, Домбчевського, панів Меленевського, Дорошенка, Скоропис-Йолтуховського, Жука, Троцького та інших видатних українських діячів культури. І ці «непомітні національні діячі тихо провадили й продовжують провадити свою працю» [95, с. 115].

Сірі були «найбільшими агітаторами за Самостійність України серед військових». Їхнє ставлення до цивільного населення було бездоганне. На сумлінні сірожупанників «нема ні беззаконних реквізицій, ні грабунків, а тим паче погромів. Сірі частини весь час вели енергійну боротьбу з грабіжництвом і бандитизмом, що неминуче супроводжують кожну війну… В перші дні нового постою Сірих мешканці тієї місцевості… недовірливо ставилися до Сірих. Крамниці були зачинені, весь крам, продукти і фураж поховані, а власники їх боялися навіть показуватися. Але пізніше, коли вони бачили, що Сірі не тільки не розбивають крамниць і не реквізують самі, а гостро забороняють робити це іншим… стосунки відразу мінялися… Серед Сірих (за дуже рідкими випадками) не було авантурників, злодіїв і шахраїв». У часи загального морального занепаду сірожупанники пишалися цим. Попри неймовірно тяжкі та, здавалось, безвихідні ситуації, сірожупанники збереглися як військова частина насамперед завдяки «своїй моральній силі» [95, с. 115, 116].

Що ж до постачання, то в Сірих полках воно було поставлено «знаменито», хоч штат інтендантства був малий (2–3 старшини, 2 урядовці та кілька козаків). «Але козак на позиції ніколи голодний не був, обідраний і босий не ходив, акуратно 20-го кожного місяця одержував платню і не потребував просити або — борони Боже — грабувати у мирного населення». А воєнна здобич докладно підраховувалася, щоб не було зловживань і спекуляції [95, с. 116].

Сірий старшина був вихований, чемний, чесний, умів гідно тримати себе. Пройшовши російську військову школу, пропрацювавши шість місяців під керівництвом німецьких інструкторів та вивчившись у видатних українських науковців, сірожупанники створили «новий тип старшини-націоналіста». Тому місцева інтелігенція завжди прагнула зав'язати з ними стосунки. «Сірих старшин охоче приймали в кращих домах, і без них не обходилася ні одна вечірка. Звичайно, що при цьому національно-культурний вплив Сірих полишав глибокі сліди, а ідея Самостійности і творення регулярної національної армії зустрічала якнайбільше співчуття і визнання. Інтелігенція бачила, що Сірі старшини значно відріжняються від російських офіцерів своїм ширшим світоглядом, що серед них самий звичайний хорунжий не запобігає ласки й не підлещується до старших, не наслідує їм, як малпа, а має в приватній розмові свої власні погляди, з якими не ховається, що кожний старшина поза службою живе своїм приватним життям, до якого начальство не втручається. В той ж час пошана до старших рангою і віком у Сірих була дуже велика. Так, наприклад, в їдальні, до того часу поки не сяде командир частини або старший з присутніх за стіл, ніхто раніше його, без запрошення, не сідав, також по обіді без дозволу старшого молодші не покидали столу. Закурити в присутності старшого без його дозволу або сидіти, коли старший стоїть, вважалося за найбільшу нечемність». Сидячи сірожупанник не міг когось приймати, в тому числі і у приватному житті. «На вечірках завше вибирали старшого віком за господаря і йому без жадних суперечок, як свої старшини, так навіть і гості, мусили коритись. Звичайно, що ніколи скандалів на вечірках Сірих не було» [95, с. 116].

На службі сірожупанник був точним виконавцем наказів, а в особистому житті «залишався громадянином-військовим», який знав, що належить «до Сірої сем'ї», а значить, його поведінка повинна бути бездоганною [95, с. 116].

«Як зовнішній вигляд, так і поводження старшини-сірожупанника були скромними. Сірий жупан з вигаптованими на сірому ковнірі старшинськими відзнаками — невеликими золотими колосками, невеликий австрійський багнет з золотим темляком при темно-жовтому шкіряному паску та сірий кашкет складали уніформу сірого старшини.

Сіре козацтво користувалося великою популярністю і пошаною серед міщанства й селянства. Тактовне й чемне поводження без жадного грубого вибрику козака-сірожупанника спочатку викликало… особливо серед жидів, запитання: «Що це воно — звичайні салдати? Може, офіцери?» І коли їм відповідали, що це звичайні козаки, недовірливо казали: «Козаки?!. Ах, які ж ви славні люде».

В році 1920, коли декому зі старих сірожупанників довелося побувати в Житомирі, Бердичеві, Луцьку, тамтешні мешканці приймали їх як своїх рідних, а жиди, кінчаючи свої спомини про сірожупанників, скрізь і одноголосно говорили: «Так, це були люде, це було військо» [95, с. 116, 117].