Розділ «Товариства»

У стінах УГА діяла низка наукових товариств — агрономічне, економічне, видавниче, кооператорів, пасічників, спілка лісників, Спілка гідротехніків та меліораторів. Існували в академії і земляцтва: Студентська громада імені Івана Франка (до неї входили переважно галичани), Кубанське земляцтво, Товариство кубанців імені отамана Якова Кухаренка, Білоруська громада, Гурток студентів Північно-Західних земель України. Діяли і Кіш українських пластунів, Гурток плекання народного танку, Спортивний гурток, Дитячий театр, Гурток українських шахістів.

Товариство українських письменників і поетів «Культ» влаштовувало літературні вечори за участю Валерії О'Коннор-Вілінської, Василя Королева-Старого, його дружини Наталени, доцента Бориса Лисянського, художника Добровольського, кобзаря Михайла Теліги, співака Михайла Палія-Сидорянського, поетів Євгена Маланюка, Юрія Дарагана, Олени Теліги, Максима Гриви (Загривного), Леоніда Мосендза, Василя Куриленка і Наталії Лівицької-Холодної, драматурга Миколи Чирського, публіциста Миколи Сціборського, письменника Модеста Левицького, А. Падолиста та Михайла Мухина, який жартома називав себе «продуктом насільствєнной украінізациі русково». «Були це все початківці, з яких дехто запитував хіміків, «що його їсти, щоб більше фосфору до голови попало» [35, с. 50, 51].

У Подєбрадах тривалий час функціонував театр О. Загарова, який мав досить сильних акторів, насамперед самого Загарова, артисток М. Морську та Совачеву, артистів Базилевича, Певного та Холодного. Одного разу п'єса Володимира Винниченка «Гріх» викликала такі гарячі суперечки, що було організовано «над нею» літературний суд, на якому зібралася чи не вся подєбрадська академія. Зацікавилась і чеська публіка. Головну роль на суді відігравали студентка Галина Ліневич (дружина хорунжого Костя Ліневича) і студент Гриць Сіманців, колишній начальник контррозвідки Армії УНР. Прокуратором виступив сенатор Сергій Шелухин, суддя за фахом.

В академії заснували великий академічний хор, де було кілька «визначніших голосів» (Мурашко, Стадникова і Мамонькова). Керував ним поручник Сердюк, колишній директор табірного хору в Йозефові, потім хор очолив Андрій Чехівський, а за ним — Платонида Щуровська-Россіневич, помічниця Олександра Кошиця, керівника Республіканської капели. «Хор виступав не тільки на українських, а й на чеських святах і маніфестаціях, — згадував колишній член Центральної Ради Михайло Єреміїв. — Найбільшим успіхом користувався натурально «Ян Гус» Шевченка-Лисенка, величну музику якого виконували з великим захопленням не лише протестанти і православні, але й католики… Хор видав гарну збірку пісень з двомовним текстом (українським і чеським) під редакцією Андрія Чехівського… Рівнобіжно діяв ансамбль співаків-бандуристів, організований, якщо не помиляюсь, студентом Панасом Заворицьким та доктором Модестом Левицьким, який теж мав великий успіх, але менший, ніж академічний хор, правдоподібно через те, що виконував він найбільше старокозацькі думи і чесно співав до самого кінця всю безконечну кількість куплетів… Взагалі ж гра на бандурі скоро увійшла в Подєбрадах у велику моду, хор постійно збільшувався…» Розросталася й бандурна майстерня, організована господарем академії Грицем Довженком (колишнім членом Центральної Ради) та студентом Михайлом Романченком, сотником Армії УНР [32Б, с. 11].

Українські співаки затьмарили всі місцеві чеські хори. Михайло Єреміїв вважав, що в цьому немає нічого дивного. А от те, що «першим на всю округу» став оркестр під проводом студента УГА А. Серговського, приємно здивувало Єреміїва, бо ж «чехів зараховують до найліпших музик світу» [32Б, с. 11].

Прекрасно грав і малий оркестр, до якого входили Антоніна Іванис (піаніно), П. Ващенко (перша скрипка), Володимир Рейтер (друга скрипка) та Ю. Пирогов (віолончель). Вони акомпанували в кіно — доки там демонструвалися німі фільми. З успіхом грали й на вечірках.

А донський козак І. Костін, який 1920 року воював у складі Армії УНР (3-го кінного полку Михайла Фролова), заснував балетну школу. До неї внадилося й чимало місцевих чеських дівчат. А коли з Йозефова 1924 року завітав до Подєбрад Василь Авраменко, затанцювало майже все студентство. Українськими танцями зацікавилася і чеська молодь. На подєбрадських балах та народних святах поруч із національною «Беседою» почали танцювати «Гопак», «Аркан», «Запорозький козак» та «Катерину».

Михайло Єреміїв зауважив, що на всіх фольклорних фестивалях українські співаки і танцюристи посідали перші місця. Менш таланило у спорті, бо в Чехії він був сильно розвинутий ще перед Світовою війною. Все ж «і в цій ділянці подєбрадські українці-спортовці не посоромили козацького роду», посідаючи почесні місця в багатьох спортивних змаганнях [32Б, с. 12].

Український спорт у Подєбрадах розвивався в кількох напрямках, але головним була участь студентів у «Соколі», спочатку чеському, а потім у Союзі українського сокільства за кордоном. Головою союзу довгий час був Михайло Єреміїв, а потім Василь Прохода, «добрий організатор і дуже віддана сокольській справі людина» [32Б, с. 12].

З ініціативи «Сокола» було організовано Український центральний спортивний союз у ЧСР з осідком у Подєбрадах. До Союзу входили клуби «Дніпро» і «Січ». Створили й футбольну команду, яка з успіхом конкурувала з місцевими чеськими колективами.

В УГА діяли і політичні організації — соціалістів-демократів, соціалістів-революціонерів, радикал-демократів, хліборобів-демократів, хліборобів-державників та націоналістів (Легія українських націоналістів і ОУН). Діяльність партій Василя не цікавила, він мав лише деяку прихильність до радикал-демократів — «як до петлюрівців» [112, с. 8].

Найпопулярнішою здавалася соціал-демократична партія. Попри малу чисельність, вона мала успіх, бо основу її складали неабиякі люди — колишній прем'єр-міністр УНР Ісак Мазепа, міністр здоров'я УНР Борис Матюшенко, професори Володимир Старосольський, Панас Феденко, Микола Добриловський, видатний філолог Василь Сімович, доктор Юрій Добриловський, доцент Ольгерд Бочковський, інженер Корній Ніщименко, редактор-видавець газети «Соціал-Демократ» Олексій Козловський, лектор Осип Безпалко, студент-повстанець Микола Малашко та інші.

Соціал-демократи час від часу звітували перед українською колонією Подєбрад. Найчастіше це траплялося після міжнародних з'їздів, у яких вони брали участь. Головну доповідь завжди робив Ісак Мазепа, після чого починалися дебати. «Найсерйознішим опонентом» всякчас виступав студент Євген Ґловінський, ще недавно поручник гарматної бригади 3-ї Залізної дивізії Армії УНР. Він належав до групи поміркованих інтелігентів, колишніх соціалістів-федералістів (есефів), що стали називати себе соціал-радикалами. До них належали професори Олександр Лотоцький, Максим Славінський, Олександр Шульгін, Кость Мацієвич, Андрій Яковлів, Іван Кабачків, студент Василь Кучеренко та інші. «Дискусії завжди були поважні і затягалися далеко за північ» [35, с. 40].

Василеві Проході подобались лекції соціал-демократів, особливо Ольгерда Бочковського, Ісака Мазепи і Панаса Феденка, насамперед через їхню «об'єктивність та відсутність нападів на інші партії». А серед студентів, на думку Проходи, добрими промовцями виявились Василь Мурашко, Григорій Денисенко, Гордій Няньчур, Борис Туник та Євген Ґловінський [97, с. 50, 51].

Соціал-радикали влаштовували культурно-освітні доповіді. Це була проуенерівська група, фактичним органом якої став «Тризуб». Соціал-радикали допускали до виступу не тільки членів своєї партії. Професор Дмитро Антонович виголошував доповіді про українське мистецтво, Сергій Тимошенко — про українську архітектуру, поет Максим Славінський — на національно-культурні теми, Дмитро Дорошенко (від хліборобів-демократів) оповідав про роль козаччини у відродженні нашої державності, професор Українського вільного університету Олександр Лотоцький вів розмову про спроби відновлення УАПЦ. «Ці викладачі були солідно підготовані, і після їхніх лекцій були лише запитання й роз'яснення, а не дискусії, — ділився враженнями останній кубанський прем'єр Василь Іванис. — Це були занадто поважні знавці своїх предметів, що «найсміливіші» молодики не рішалися на дискусію» [35, с. 40, 41].

Найбільше в академії було есерів. До них належали доценти Леонтій Шрамченко та Арсен Чернявський, редактор Спиридон Довгаль, О. Михайловський, студенти Левко Безручко, Григорій Денисенко і Сава Зеркаль… Але ця партія, за винятком експресивного Микити Шаповала, не мала яскравих діячів. А Шаповал відвідував Подєбради все рідше і рідше, бо академія відокремилася від громкому, або, як казали студенти, «микиткому». Тож на доповіді есерів приходило небагато слухачів. Після чергової невиразної доповіді Кузьма Безкровний кисло усміхнувся: «Есером не можна зробитися, для цього треба дефективним родитися…» Василь Іванис вважав, що це була влучна характеристика [35, с. 40].

Гетьманців в УГА нараховувалося небагато. Її репрезентували лектори Мельники — Йосип (батько) і Валерій (син), «а з студентів найгаласливішим був Василь Мурашко, добрий промовець-демагог… Ще з-поміж студентів до гетьманців ніби належали П. Базилевич, М. Рознатовський, П. Костів, С. Федорів, О. Ярошевський та інші. Ця група також улаштовувала зібрання з дискусіями» [35, с. 40].

Василь Прохода мало цікавився «нереальною еміграційною політикою, що в основному полягала в роз'ятрюванні ран минулого та у взаємному обвинуваченні… у невикористанні можливостей для створення незалежної держави… Як ті «дядьки», — казав він, — побиті большевиками, сварились зі своїми сусідами за межі, яких вже не мали» [97, с. 21]. Особливо Проходу обурювала поведінка націоналістів, яких він називав «політичним промисловцями». На його думку, вони своєю активністю та настирливістю, що набирала «характеру нахабства та крутійства», намагалися підпорядкувати собі всі прояви життя. «Робили націоналісти все… з широким розмахом, але в більшості вузько кінчали, залишаючи за собою колотнечу та деморалізацію» [97, с. 51].

В академії діяла Легія українських націоналістів. Очолював її Микола Сціборський, колишній сотник Армії УНР. «Його ад'ютантом був галичанин Петро Вигнанський, неповажний та надокучливий до нахабства…» [97, с. 54].