Розділ «Допити»

Під час обшуку у Проходи вилучили шлюбну золоту обручку, наручний годинник, автоматичне золоте перо «Паркер», окуляри із золотою оправою, портфель, бритвений набір, портсигар, запальничку, люльку, тютюн, портмоне з фотографіями Марусі та Романа і кишеньковий складаний ніж.

Перший допит провів старший віком підполковник. Поводив він себе врівноважено, не тиснув, провокацій не чинив. Тож Василь промовчав, що він був старшиною Армії УНР. На прощання підполковник сказав, що Прохода затриманий, але не арештований. Його доля вирішуватиметься.

Опівночі кубанця знову викликали на допит. На цей раз його зустрів оперуповноважений 2-го відділу контррозвідки СМЕРШ 8-ї гвардійської армії старший лейтенант Шведов (у спогадах Василь Прохода помилково називає його капітаном. — Ред.). «Був то типовий жид інтелігентного вигляду» [97, с. 243]. Колючим поглядом він намагався пронизати затриманого, довідатися про всі його таємниці.

— Я прачітал ваше сознаніє. Ви нє сказалі ґлавново — что билі в петлюровской арміі.

— А откуда ви ето знаєтє?

— Нє ставіть мнє вапросов! Атвєчять будєтє толька ви! Ви тєпєрь в настоящєм ЧК, катороє знаєт всьо!

– Єслі ви всьо знаєтє, то што тоґда от мєня хатітє? — резонно запитав Василь. — Ілі отпустітє мєня, ілі растрєляйтє…

– І растрєляю! — аж підскочив оперуповноважений.

— Так стрєляй же! Сразу растрєляй!

Прохода з ненавистю дивився прямо в очі кату. Той з таким же почуттям цілив у зіниці своєї здобичі… Раптом повний люті погляд змінився на лагідний. Смершівець звернувся до затриманого майже як до друга:

— Да чєво ви нєрвнічаєтє? Садітєсь, успокойтєсь. Давайтє закурім. — І протягнув коробку «Казбека».

Далі розмова була вже «дружньою». Напускаючи туман доброзичливості, підступний ворог випитав усе що хотів. А Прохода… сприяв йому, бо був нездатний на хитрощі та крутійство.

Тієї ночі, 30 січня 1945 року, Василь Прохода визнав, що пішов до української армії добровольцем (перше звання — хорунжий 1-ї Козацької стрілецької дивізії). Сказав, що «в частинах цієї дивізії бився проти Червоної армії до лютого 1919 року, а потім брав участь у боротьбі проти поляків» [25, арк. 11 зв.].

Слідчий то слухав, то вивчав вилучені під час затримання документи Проходи, серед них — характеристики за підписом власників будівельних фірм. Ці атестації засвідчували, що Василь був «винятково добросовісним і чесним» працівником. І у чекіста виникло каверзне питання: «Чєм аб'ясняєтє ваше такоє атнашеніє к абароннай работє на нємєцко-фашистскіх захватчікаф?» Василь відповів, що не хотів бути покараний, тому до роботи поставився добросовісно [25, арк. 23 зв.].

2 лютого було ухвалено рішення про арешт кубанця — як «активного учасника створеної німцями антирадянської українсько-націоналістичної організації «УНО». Ось уривок з постанови про арешт: «З 1922 р. і до останнього часу (В. Прохода) перебував у білоеміграції в Чехословаччині, де стояв в білоемігрантських товариствах «Сокіл», «Бувших воїнів Армії «УНР», що проживають у Чехословаччині». Так Василь став… «білоемігрантом» [25, арк. 2, 3].

Потяглися сірі і безрадісні дні неволі. Але в'язень думав не стільки про свою сумну долю, як про родину: чи жива вона, чи є що їсти? Турбота про сина і дружину відвертала думки від особистого нещастя.

Проходу перевели в «камеру предварительного заключения» (КПЗ). Під час нічних допитів «с прістрастієм» кати намагалися позбавити людину індивідуальних ознак. «Із суб'єкта власної волі її намагались перетворити в об'єкт чужої волі… — розповідав кубанець. — Приміщення «капезе» було півтемне, переповнене так, що часом не було місця сісти на долівці, чистого повітря бракувало. Яка-небудь розмова заборонялась. Мала бути цілковита тиша. У віконце в зачинених дверях, т. зв. «волчок», постійно заглядав вартовий… При перевірках часто робився обшук, при якому іноді роздягали до голого, перемацуючи кожну складочку в одязі. Час перебування в «капезе» був найбільш тяжким, тому кожний намагався задовольнити бажання слідчого, щоб скорше бути переведеним до в'язниці, де порівняно було ліпше» [97, с. 250, 251].

У Василя вже був новий слідчий — капітан Мордвінов. Поводив себе досить коректно. Йому Прохода безхитрісно розповів про своє життя, з Кубані починаючи. Розказав про службу в російській армії, про її насильства в Галичині, про табори в Австро-Угорщині, службу в Сірій дивізії, навчання в господарській академії. 12 лютого розповів про виступ 1927 року в Подєбрадах представників націоналістичного руху Петра Кожевникова, Віктора Андрієвського та Володимира Мартинця, які переконували активізувати боротьбу за створення Самостійної України, критикували за пасивність і бездіяльність уряд УНР та гетьманців, доводили, що завдяки лише культурно-освітнім заходам побудувати Самостійну Україну не вдасться. Промовці закликали слухачів академії активно готуватися до «збройної боротьби проти Совєтського Союзу за створення Самостійної України». Вони різко критикували й демократію — як неприйнятну для поневоленого народу систему. Своєї мети, розповідав Прохода, емісари досягли: в Подєбрадах постала Легія українських націоналістів [25, арк. 24, 24 зв., 31]. Очолив її Микола Сціборський. До організації увійшло близько 30 студентів академії. Невдовзі, у січні 1928 року, ЛУН заснувала журнал «Розбудова нації», видавцем якого став Микола Сціборський, а головним редактором — Володимир Мартинець, член Начальної команди УВО.

Члени УВО, що жили в Чехословаччині, були причетні до терористичних актів у Польщі, зокрема і замаху на польського міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького у Варшаві 1934 року. Через це «польський уряд виголосив ультиматум чехословацькому урядові, — розповідав Прохода, — внаслідок чого орган ОУН у Празі «Розбудова нації» було закрито, а всім активним учасникам організації запропонували виїхати за межі Чехословаччини. Більшість членів ОУН, в тому числі і Микола Сціборський, виїхали у місто Відень (Австрія)» [25, арк. 31–32].