Розділ «Олександр Гайманівський»

Відкаравшись півтора року в Лук'янівській в'язниці, Василь пішов на етап. І знову зазнав тяжких моральних та фізичних мук — і від конвоїрів, і від вуркаганів.

Харківська тюрма була переповнена. Першу ніч довелося провести на сходах одного з корпусів. А наступного дня в камері для слабосильних Василь зустрів доктора Олександра Гайманівського.

Народився Гайманівський 6 квітня 1886 року у родині панотця Миколая в с. Хмільниця, що неподалік Чернігова. Матір'ю його була Ольга Тарасович.

1905 року Олександр закінчив Чернігівську класичну гімназію. Прослухав два курси медичного факультету в Київському університеті Святого Володимира, витримав всі іспити, а 1908 року перейшов на правничий факультет. Заробляючи на життя репетиторством, «затримався в університеті до 1914 року». Коли почалася війна, його мобілізували як санітара. Невдовзі подав документи в Демидівський державний юридичний ліцей у Ярославлі. 1916 року успішно склав іспити, одержавши «свідоцтво про закінчення фахової юридичної освіти» (диплом ліцею відповідав дипломам російських університетів) [81, арк. 9, 11, 13, 13 зв., 15 зв., 16, 17].

У березні 1917 року Гайманівський закінчив Олександрівську військову школу в Москві й перейшов до української армії (полк імені Петра Дорошенка). У листопаді 1917 — квітні 1918 року брав участь у формуванні військового міністерства УНР як помічник начальника інспекторського відділу Головного штабу армії пана Скрипчинського.

1918 року хорунжого Гайманівського призначили представником Міністерства внутрішніх справ при анкетно-слідчій комісії Центральної Ради. Від липня 1918-го він — урядовець цивільного департаменту Державного Сенату. Під час повстання проти гетьмана у листопаді 1918 року знову пішов до Республіканського війська.

З квітня 1919 року працював секретарем судової частини штабу Дієвої армії УНР. Виявив себе і як слідчий суддя Вищого суду Запорозької дивізії, т. в. о. голови Вищого суду Запорозької дивізії та слідчий суддя 1-го Вищого військового суду (липень 1920–1922).

У Надзвичайному суді для розгляду справ заарештованих контррозвідкою штабу Дієвої армії отаманів Олександра Палієнка, Йосипа Біденка, Святненка, Івана Семесенка і полковника Яценка виступив як захисник. Підпис діловода Гайманівського стоїть у листі завідувача Військово-судовими справами Царківа голові Державної слідчої комісії про виконання присуду над полковником Петром Болбочаном. З квітня 1920 року Гайманівський служив у Волинській дивізії, яка брала участь у Першому зимовому поході. Завідував судовою частиною штабу «армії генерала Михайла Омеляновича-Павленка» [81, арк. 9, 11, 13, 13 зв., 15 зв., 16, 17].

Після поразки Армії УНР опинився в таборах для інтернованих. З кінця 1920 р. брав участь у з'їздах українських студентських громад Польщі та Всеукраїнській студентській конференції у Празі. 1922 року у Стшалкові очолив Студентську громаду табору. Сотник Гайманівський викладав законодавство в Юнацькій школі і на курсах старшин у таборі Стшалково.

Від 5 березня 1923 року він працював професорським стипендіатом, а з травня наступного року — асистентом кафедри історії українського права Українського університету у Празі. Був членом президії і секретарем Українського правничого товариства в ЧСР (з лютого 1924) та деканом правничого факультету Українського вільного університету у Празі.

«13 квітня 1934 р. у Празі з ініціативи Товариства українських правників та Товариства запорожців на спеціальному засіданні було розглянуто всі існуючі на той час в еміграції документи та заслухано свідків, причетних до справи (полковника Петра Болбочана). Під час слухань головували українські правники: професор О. Гайманівський, який виголосив основну доповідь, та професор С. Шелухін». У засіданні взяли участь почесний голова Товариства запорожців Михайло Омелянович-Павленко, голова філії Товариства запорожців у Празі підполковник Микола Россіневич, сотник М. Самойлович, професори Леонтій Шрамченко, Никифор Григоріїв та Борис Мартос і колишній міністр уряду УНР Йосип Безпалко, члени Директорії Андрій Макаренко і Панас Андрієвський. «О. Гайманівський фахово розібрав ситуацію, що склалася у зв'язку з призначенням державним інспектором М. Гавришком П. Болбочана на посаду командувача Запорозької групи. Він переконливо довів, що в діях інспектора не було складу злочину, оскільки він чинив у межах закону про Державний інспекторат. На цих зборах… фактично відбулась повна реабілітація П. Болбочана…» [122, с. 158, 257, 364].

1945 року московська рука дотягнулася й до Гайманівського…

Лише три дні пробув Прохода у харківській тюрмі. За цей час Гайманівський встиг познайомити його з лікарем-українцем в'язничного стаціонару. Гайманівський запропонував Проході заявити себе хворим і «прохати про визнання нездібним для дальшого етапу». Але Василеві вже «остогидло валятися у в'язниці». Він хотів потрапити до табору, «влаштуватись на більш-менш відповідну роботу і не голодувати» [97, с. 359].

І приятелі розсталися на довгі роки.

«З надією, що в мене вистачить сили пережити все лихе, я не втрачав духової рівноваги і молився Одвічному Духу Життя і Буття за моїх близьких і рідних. Дорога до невідомого мене не лякала», — так закінчив свою другу книгу спогадів «Записки Непокірливого» Василь Прохода.