Розділ «Щипйорно»

Його приділили до 4-ї Сірої бригади, яка розмістилася на околиці Каліша в Щипйорно, за три кілометри від каліського вокзалу. Приміщення були тимчасовими, переважно дерев'яними. «Табір складався з чотирьох незалежних частин, розділених високим плотом з колючого дроту… Таборове життя кількатисячної громади було надзвичайно важким. Переважно погано одягнені й голодні люди поселилися у холодних і напівзруйнованих бараках та землянках. Знищеним виявився навіть церковний барак, який незабаром, через довгу відсутність у таборі священика, пішов на паливо» [43, с. 124].

Василь жив у помешканні з двоповерховими нарами, призначеному для 15 штаб-старшин, що не обіймали посад. «Умови життя в таборі були гірші від примітивних, — згадував ті сумні часи кубанець. — Польська адміністрація як з вояками, так і зі старшинами поводилась грубо. Часто було чути такі епітети, як «пся крев — петлюрівські гайдамаки». Грошей, як звичайно, я не мав жодних. Постійно був голодний, бо півкілограма глевкого хліба та літр юшки, що давали з загальної кухні, було замало. Цукор у малій кількості ми діставали рідко, а «заржавілі» оселедці, що часом давали на вечерю, лише викликали спрагу, хотілось пити, а вода, затримуючись в організмі, спричинялась до того, що тіло було напухлим і маловідпорним проти різних захворювань» [96, с. 424].

У Каліші Прохода мав дуже неприємну зустріч з полковником Шандруком. Виявилося, що командарм Михайло Омелянович-Павленко не погодився на підвищення Павла Шандрука до рангу генерал-хорунжого. Причиною цього Шандрук вважав рапорт Проходи, який той подав 1920 року начальникові штабу Дієвої армії про цукрові операції постачання 7-ї стрілецької бригади.

Під час одного концерту в таборовій залі Шандрук відкликав Василя в кут.

— Так що, пане підполковнику! — з погрозою мовив колишній командир. — Добились правди зі своїм доносом на мене? Мене через це не підвищили до генерала, а вас я бачу в подертому вже жупані.

— Перш за все жодного доносу я не писав, а на вимогу подав рапорт начальникові штабу, до якого ви мене безпосередньо відрядили. А щодо мого жупана, то не для наживи я був у рядах нашої армії. Совість у мене чиста, бо не їла душа часнику, то й тепер не смердить.

— То ви думаєте, що у мене смердить?

— Я цього вам не закидав і не закидаю, але за цукрові махінації вашого начальника постачання Нечитайла ви були відповідальним. А поза цим це справа минулого. Тепер все одно — і ви, і я перебуваємо за колючим дротом.

— То не будемо сваритись. Чому ви відразу, як прибули до табору, не зайшли до мене?

— Після того, що між нами сталося на Поділлі, я не міг зайти до вас.

— Але то пусте! Хто старе згадає, тому, як каже російська приказка, — «глаз вон!». Заходьте до мене!

Жив Шандрук у невеликому бараці для вищого начальства разом зі своєю дружиною. Мав окрему кімнату і невелику кухню. Не голодував і по-старому гордо носив «зі свідомістю власної вищости» вуса «а ля Вільгельм» та кашкет на німецький зразок.

За весь час Василь жодного разу не зайшов до Шандрука і завжди уникав зустрічі з ним. Зате охоче зустрічався з Качаном, полковником Шепелем, Павлом Дубрівним, Василем Падалкою, Федором Паньківським та Стахівським, яких здибав у таборі.

Ще у грудні 1921 року, коли тільки прибув до Щипйорна, Василь побачив Антона Білоуса. «Він по-старому залишився неспокійним, шукаючи виходу зі сліпої вулиці, в якій ми опинились. Десь у січні 1922 року до табору в Каліші приїхала совєтська місія, яка закликала українських вояків повернутись до своєї батьківщини, обіцяючи амнестію за участь у громадянській війні, як її називали большевики. Відношення до членів комісії, які відважилися в супроводі польського офіцера та сержантів входити до табору та виступати на зборах, було дуже вороже. А проте їх заклик з обіцянкою амнестії не залишився цілком безуспішним. Охочих повернутись в Україну знайшлося біля півсотні. В тому числі був і начальник штабу Дієвої армії полковник Липко з дружиною. Антін Білоус також приголосився до бажаючих повернутися та підмовляв мене записатися з наміром по дорозі десь на Волині втекти з ешелону, так, як це вже було з нами в 1919 році у Варшаві. А потім, може, пощастить якось влаштуватись. На цей раз на таку авантюру я не погодився, але й Білоуса не відмовляв. Він таки дійсно відстав у Ківерцях від ешелону і за допомогою своїх приятелів улаштувався в Луцькому районі на працю лікарським помічником. Доля (більшості) тих, що виїхали до рідного краю, залишилась невідомою… Всі обіцянки большевиків як були, так і залишились брехливими. Була лише чутка, що полковник Липко відразу попав на Сибір і там закінчив свій життєвий шлях» [96, с. 426].

У розмовах з товаришами виникла думка написати історію створення і боротьби 1-ї Сірої дивізії. Коли потепліло й можна було тримати олівець та перо в руках, Василь взявся за працю. Писав упродовж трьох місяців, забуваючи про голод. За основу брав і свої, і товаришів-сірожупанників спогади та накази, які збереглися в архівах бригади й дивізії.

Так з'явилися «Записки до історії Сірих, або сірожупанників», котрі, на переконання Генерального штабу генерал-хорунжого Армії УНР Всеволода Петріва, «є справжні і цінні для кожного військового історика матеріали, на полі яких малюється в усю велич скромна і шляхетна постать «сірих», цієї регулярної армії майбутньої Самостійної України» [136, арк. 11 зв.].