Розділ ««Брати-таращанці»»

«Більшовики від імені створеного у Москві Всеукраїнського ревкому сформували у вересні 1918 року в районі Унеча — Почеп на північ від Стародуба Богунівський повстанський полк. Командиром полку був Микола Щорс, який ще у квітні створив в Євменівці на північній Чернігівщині повстанчий відділ, — оповідав Василь Прохода. — Під натиском німців цей відділ відійшов до нейтральної зони і став пізніше осередком, біля якого гуртувались утікачі з України. Туди ж примушені були втікати в червні 1918 року повстанці із Звенигородського і Таращанського повітів, які створили ядро Таращанського повстанського загону під командою Василя Боженка, що став також полком…» [96, с. 260, 270].

Коли німці, яких більшовики побоювалися, через революцію у своїй країні оголосили нейтралітет і зняли частини з українсько-російського кордону, таращанці осміліли. У грудні 1918 року з нейтральної зони в районі Стародуба вони увійшли на територію Української Держави. Оскільки на кордонах німців змінили сірожупанники, то саме на них і наскакували таращанці. Під час однієї сутички вони полонили з десяток козаків Сірої дивізії. Сірожупанники ж на іншій ділянці захопили в полон відділ червоних повстанців на чолі з комісаром.

Щоб залагодити конфлікт, зі штабу дивізії вислали делегацію. «Ми знали, — писав Василь Прохода, — що таращанці є українці, які потерпали від гетьманських та поміщицьких посіпак і змушені були відійти за межі України. Тепер, коли відновилась влада УНР, вони можуть стати в ряди українського народного війська, а тому збройний конфлікт є якимось шкідливим для України непорозумінням. Нам треба спільно боротися за волю України, а не битися між собою. З нашими міркуваннями таращанці погоджувались, але під яким прапором має провадитись ця боротьба?» [96, с. 270, 271].

Сірожупанники пропонували битися за волю під національним стягом. Не заперечували вони і проти червоного кольору — у вигляді червоних стрічок на жовто-блакитному знамені або червоного поля, на якому мав бути національний стяг. Сірожупанники намагались домовитися з таращанцями «як з українцями», переконували їх не перешкоджати відновленню влади УНР і стати до спільної боротьби за волю України. Але таращанці визнавали лише червоний прапор, а про жовто-блакитний і слухати не хотіли. Так ні до чого не договорились. Невдовзі порушили й усну умову уникати боїв між собою…

Ситуація для Республіканського війська ускладнювалася, бо мобілізовані під час повстання до 2-го і 4-го полків Сірої дивізії чернігівці, не бажаючи битися «проти своїх», оголосили нейтралітет і замітингували. Чулися вже і погрози «панським прислужникам», тобто старшинам-сірожупанникам.

— Всіх їх треба повісити на телеграфних стовпах! — лунало на мітингах.

У цій загрозливій ситуації допомогли старі козаки та підстаршини-сірожупанники. Вони довели мобілізованим «всю безглуздість обвинувачення сірих старшин у буржуазності» [96, с. 271]. Все ж отаманові Палію довелося відмінити наказ про від'їзд новобранців на фронт проти більшовиків.

Штаб дивізії на пропозицію Антона Пузицького оголосив мобілізованим подяку за участь у боротьбі проти гетьмана та його «панських прихвоснів». Оскільки, мовляв, повстання завершилося успішно, всі, хто добровільно зголосився на військову службу, можуть тепер повертатися до мирного життя, одержавши безтермінову відпустку «до нового покликання». Штабам полків Палій наказав видавати відпускні посвідки без затримки. Паралельно було ізольовано більшовицьких агентів, тому козакам «ніхто не перешкоджав приходити до штабу полку брати відпускні посвідки, здавши зброю» [96, с. 272].

Упродовж двох днів тільки в 1-му полку додому пішло близько 400 осіб. Обмундирування залишалось козакам, бо вважалося, що вони у відпустці. Але кілька десятків все ж відійшло зі зброєю і без офіційних довідок. «Навесні 1919 р. всі вони були мобілізовані до совєтської армії». Василь Прохода навіть чув, що з них ніби створили відділ «красных серожупанников» [96, с. 272]. А підпоручник Бутович писав, що після відходу сірожупанників з Чернігівщини більшовики мобілізували і тих, хто під час повстання побував у дивізії, і сформували з них «Красноармейскую Серую дивизию» [7, с. 41].

Сіра дивізія змаліла. У гарматному полку, наприклад, коней виявилося більше, як козаків. Все ж у 1-му полку залишилося близько половини новобранців. Настала зима, вдома не було чого робити, «а порядки та утримання в полку їм подобались, до того ж у багатьох із них пробуджувалась свідомість свого національного обов'язку перед Батьківщиною… — згадував Василь Прохода. — Звичайно, сірим старшинам довелося попрацювати над виясненням наших завдань і цілей та запереченням большевицької брехні з її демагогічними обіцянками» [96, с. 272].

Оскільки чисельність 1-го полку зменшилась, Антін Пузицький не зміг вислати допомогу 2-му і 4-му полкам. Район Кролевця, Глухова, Шостки та Коропа вони мусили боронити самі. А 1-й полк обсів залізницю на Курськ та Гомель і тримав важливий вузловий центр Бахмач. Але надія захистити українські кордони без німців швидко розтанула: район Стародуба зайняли таращанці, в Новгород-Сіверський увійшли совєтські частини, а таращанці в січні 1919 року вибили з Чернігова 3-й Сірий полк, захопивши його матеріальну базу. Почався наступ червоних і на Харківщину, яку намагались втримати запорожці Петра Болбочана.