Розділ «Отаманщина і «отаманія»»

Через всю першу книгу «Записок Непокірливого» проходить мотив засудження отаманщини. І справді, зустрічі з такими «отаманами», як Гуцул, Гришко чи Біденко, інакшого ставлення у людини обов'язку викликати не могли. Але ж у часи революції не тільки гришки і біденки водили загони…

Генерал-поручник Армії УНР Олександр Вишнівський у книзі «Повстанський рух і отаманія» цілком слушно розрізняє «отаманчиків» і отаманів-лицарів, про яких у піснях-думах співали кобзарі.

До «отаманів позитивних» Олександр Вишнівський зараховував Якова Орла-Гальчевського, Івана Ґонту (Лютого-Лютенка), Грицька Чупринку, братів Чучупаків, Якова Шепеля, Ананія Волинця, Ларіона Загороднього, Марусю Соколовську, Семена Заболотного, Оверка Куравського, полковника Пшонника, Ілька Струка, Малолітка, Левченка, Марка Трепета та інших.

«Негативними отаманами» генерал вважав Йосипа Біденка, Олеся Козир-Зірку, Олександра Палієнка, Точила-Гурського… Якби Вишнівському «пощастило» зустріти на своєму життєвому шляху командира Чорного куреня смерті Гуцула, то, напевно б, додав його до цього списку. Олександр Вишнівський зазначав, що позитивних і негативних отаманів було дуже багато, «щоб їх всіх перераховувати» [9, с. 10]. Тож у разі негативної оцінки варто слово «отаман» брати у лапки або використовувати термін «отаманчик».

Не слід забувати, що у війську УНР отаманом називали і командира, і генерала (до 1919 року), і вождя, а в Галицькій армії — майора.

Оцінюючи отаманщину, важливо не плутати її з анархією. Це не синоніми. Слід використовувати слово «отаман» у первісному, історичному значенні — як виборного або призначеного ватажка козацького війська. Те ж стосується й поняття «отаманщини». Воно означає «часи отаманів».

Не слід забувати, що отамани представляли різні стани, мали різне виховання, рівень освіти та погляди, були членами різних партій (есерів, боротьбистів, анархістів, більшовиків, соціалістів-самостійників), які не тільки конкурували, а й ворогували між собою. Та більшість отаманів, як правило, були безпартійними. Повстанські загони очолювали і військові фахівці, і люди без військової освіти. Більшість із них взялися за зброю, щоб захистити себе, рідних, своє село, волость і повіт. Траплялися серед ватажків і карні злочинці. Не бракувало й борців за «соціальну справедливість», яка тлумачилась довільно. Були й любителі пригод.

«Найгіршими з усіх шкідливих отаманів були «отамани опереткові»… — вважав Олександр Вишнівський. — Зійшли вони… на широку арену визвольної боротьби, щоб себе показати й у зв'язку з цим нажитися… Зійшли як намальовані: старокозацький червоний або малиновий жупан (зроблений із покриття сидінь у залізничних вагонах першої і другої кляси), штани — як синє море, матня по землі волочиться… Турецький ятаган при боці («позичений» із музею…), дві пістолі за пасом, вуса обов'язково довгі і вниз. Дійсно, хоч картину малюй. «Екс оффіціо» співали «Ще не вмерла Україна», але з доброї волі воліли затягати з захопленням: «Хіба в шинкарки чортма горілки, пива, меду не стало?!» Промовляли з патосом славетного Демосфена і ролю свою — справжнього патріота-запорожця — грали першорядно.

Першим і головним своїм завданням вважали одержати кошти на «формування» повстанського загону… Другим, не менш важливим, завданням було кошти ті гучно прогуляти… Чому ж давали їм гроші? Мабуть, справді ці опереткові «отаманами» мали дар слова і вміли викликати до себе довір'я й переконувати… Крім того, всі ми в ті часи національного піднесення були перечулено сентиментальні до всього, що нам старе Запорожжя нагадувало. Як же було не дати можливости «рятувати» Україну такому «славному запорожцеві»… який уже одним своїм зовнішнім виглядом Богуна чи Сірка міг навести страх на ворога… Справжню причину виявив був Головний отаман під час розмови з командиром 3-ї Залізної дивізії О. Удовиченком: «Якщо бодай один із них виконає покладене на нього завдання, — казав він, — моя підтримка виправдана». Це була відповідь на запитання Удовиченка: «Чому дають гроші на формування різним авантюристам?» Звичайно, таку позицію Симона Петлюри збагнути важко [9, с. 11].

Оцінка генерала Вишнівського «опереткових отаманів» слушна. Але ж далеко не всі, хто одягав шаровари і жупани, були такими. Скільки видатних українських вояків, захопившись романтичними традиціями Запорозької Січі, вбирались як їхні діди-прадіди! Що ж поганого в цьому? Невже й вишиванку одягти вже гріх?

Справа ж, врешті, не в одязі. Не через нього проходила межа між бандитом і героєм. Важливо, хто в нього вбирається. І в російських шинелях ходили різні люди… Не слід забувати, що в часи війни часто маскувалися: українські повстанці ховали свої палкі серця під червоноармійськими шинелями, а чекісти формували «фольклорні загони» провокаторів-душогубів. Так що Олександр Вишнівський захопився зовнішнім боком справи. Хоча й попередив, що веде мову про «отаманів опереткових». Але ж так одягалися і лицарі…

А от дещо інша думка. Яків Гальчевський, командир полка Дієвої армії, а пізніше повстанський отаман, писав: «Всі «регулярники» з армії не любили повстанських отаманів. — Коли якийсь отаман із повстанцями прибував до т. зв. регулярної армії і ставився до послуху, то кадровий генерал чи полковник звичайно давав наказ обеззброювати повстанців, а отамана арештовував лише тому, що той отаман був самою українською стихією — вибуховий, рішучий, відважний. Конкурента треба було боятись… За часів революції казали: цілком вистарчить «регулярних» метод, засвоєних із часів світової війни! Цими методами так «побили» революційних большевиків, що самі попали до таборів у Польщі» [41, с. 229].

Симон Петлюра теоретично мав рацію, виділяючи гроші на формування повстанських загонів. Інша справа — кому давав кошти. Гулякам-пиякам чи дисциплінованим воякам Української революції? Спогади учасників тих подій показують, що в людях Симон Петлюра не надто розбирався, часто розраховував на людей непевних. Прикладом є призначення ним Олександра Осецького наказним отаманом.

Захисники Петлюри списують це на його виняткову довірливість. Про це писав і Василь Прохода… Як би не було, але кадрові помилки мали фатальне значення для Української державності…

Коли читаєш спогади Василя Проходи про Чорний курінь смерті, романтичне сприйняття революційної дійсності вивітрюється… Ніби про той самий «курінь смерті» писав й Олександр Вишнівський у своїх роздумах-спогадах: «Іноді «оперетковим отаманам» щастило сформувати сякий-такий відділ… Тоді «отамани» ці вирушали окремими потягами на фронт, до якого, зрештою, майже ніколи не доїздили, а коли й доїздили, то нікому підлягати не хотіли, наказів не виконували й чинили лише те, що самі хотіли. «Війну» провадили переважно з пляшками в потязі, а поза потягом — з людністю містечок… Головний отаман, який… завжди тяжко переживав подібні ексцеси, осуджуючи їх, видавав із цього приводу найгостріші накази» [9, с. 12].

Накази ці Головний отаман передавав виконавцям, як правило, усно. Про це писав-згадував начальник контррозвідки Армії УНР полковник Микола Чеботарів, на долю якого «випав обов'язок» знищити «отаманію»: «На превеликий жаль, наша влада не видавала загального наказу про ліквідацію загальної «отаманії», звичайно військової, а в кожному окремому випадкові я діставав наказ, у більшості словесно, про ліквідацію того чи іншого «отамана». Через це сама ліквідація не була ефективною, а з другого боку, загал вважав, що то тільки я, полковник Чеботарів, їх ліквідую… Через неправильну постановку боротьби з отаманією моє прізвище стало ненависне для «повстанчих» отаманів…» [8, с. 31].

Трагедія Миколи Чеботаріва, як на мене, полягала в тому, що, будучи противником анархії, він захищав тих, хто цю анархію сіяв з верхів.

Історики чи діячі, що прагнули перекласти вину за історичну поразку з одних плечей на інші, вже яке десятиліття навмисно «плутають» отаманщину з анархією. І доходять до «резонного» висновку, що основною причиною поразки є отаманщина. Мовляв, саркастично зауважив Яків Гальчевський, «ніхто не винен, лише повстанчі отамани згубили Україну» [41, с. 229].

«Ми часто чуємо слово «отаманія», говорене з презирством, іронією та зневагою… — писав він. — Бачите українського громадянського діяча, що висуває свою персону всюди на перше місце. Тільки чуєте від нього: «я», «я», «ми»… а сам він дурний і обмежений тип, з якого розумні люди сміються. Він обурюється на людей і кричить на своїх противників, що це, мовляв, «отаманія». Говорите з генералом, полковником, який лає всіх своїх товаришів — генералів, полковників, критикує їх, критикує накази Головного отамана Симона Петлюри, уряду, військового міністра. Коли спитаєте, чого він такий лихий на всіх, то він вам скаже, що все це «отаманія»… Проте коли зберуться генерали шести-семи українських дивізій, припустимо, у Жмеринці на військову нараду, скликану Начальним Вождем Симоном Петлюрою, то перед нарадою генерали почнуть дискусію, чи не варто було б усунути й арештувати Головного отамана. Це факт історичний! Чи це не є «отаманія»?..