Розділ «Долі сірожупанників»

Тисячі борців за Україну вийшли з лав Сірої дивізії. На жаль, їхній подвиг досі не вшановано. Та що казати, коли доля більшості цих достойних синів нашої Батьківщини залишилася невідомою. Навіть імена не збереглися. Тож з увагою поставмося до коротких посмертних згадок про тих небагатьох, кому вдалося відгорнути завісу історії…

Командир 1-ї Сірої дивізії Віктор Іванович АБАЗА «був людиною дуже порядною, відданою українській справі» [7, с. 33]. Після поразки Армії УНР перебував у таборі Ланцут. Без діла не сидів. Взявся за перереєстрацію старшинських кадрів. А 1920 року організував вишкіл вояцтва та зібрав кошти на встановлення пам'ятника померлим товаришам. Того ж року полковник Абаза — голова верифікаційної комісії 6-ї Січової дивізії. Згодом переїхав до Праги, але помер таки в Польщі — 28 липня 1931 року у Варшаві.

Сотник Микола БАЙКО залишив дивізію, коли вона ще формувалася у Володимирі-Волинському. За гетьманату був зарахований до кадрів Полтавського корпусу. Повернувся до Сірої дивізії разом з Антоном Пузицьким. На еміграції закінчив гідротехнічний відділ Брненської високої технічної школи. У середині 1930-х років жив у м. Брно.

Ад'ютант начальника штабу Сірої дивізії Микола БУКШОВАНИЙ навесні 1920 року працював старшиною при Українській військовій місії у Польщі, був секретарем тижневика «Син України». Бажаючи допомогти землякам, які потрапили на чужині в тяжкі обставини, та знаючи європейські мови, пішов на службу до Американського християнського молодіжного союзу (УМСА). 23 квітня 1922 року одружився з дочкою письменника і лікаря Модеста Левицького Галею. Хотів вступити до Української господарської академії, але не був прийнятий.

Ад'ютант штабу 1-ї козацько-стрілецької дивізії поручник Микола Григорович БУТОВИЧ народився 6 грудня 1895 року в Гадяцькому повіті Полтавської губернії. На еміграції став графіком і поетом-епіграмістом. Ще в австрійському полоні ілюстрував «Енеїду». З польських таборів утік до Праги. Згодом навчався в мистецьких закладах Берліна і Лейпцига. 1924 року випустив альбом дереворитів, у якому зобразив персонажі української демонології. В міжвоєнний період оформлював книжкові видання, присвячені насамперед фольклорно-демонологічним сюжетам. Біля витоків його мистецького стилю стояли імена Івана Котляревського і Миколи Гоголя. Написав Бутович і лібрето до балету «Лада», а також віршовану казку для дітей. 1947 року виїхав до США (м. Риджфілд-Парк поблизу Нью-Йорка), де проектував візерунки для текстильної фірми. Підтримував стосунки з багатьма діячами української культури та літератури. Належав до Об'єднання українських мистців Америки, брав участь у художніх виставках. Опублікував «Автобіографію» (Нью-Йорк, 1956), спогади «Кадетський корпус» («Вісник», 1959), «Повстання проти гетьмана (Сіра дивізія)» («Вісник», 1959) та інші. Починаючи з 1930-х років і до смерті писав епіграми. Опублікувати їх окремим виданням вдалося лише 1995 року в Києві під назвою «Епіграми Бутумбаса». В них створив сатирично-іронічні образи багатьох українських письменників, акторів, скульпторів, видавців (Василя Барки, Оксани Лятуринської, Олександра Олеся, Євгена Маланюка, Олени Теліги, Олега Ольжича та ін.). Помер 21 грудня 1961 року у США. Похований на Українському православному цвинтарі у Бавнд-Бруку (Нью-Джерсі).

Начальник штабу Сірої дивізії (наприкінці 1918 року) хорунжий Михайло ГАВРИЛКО (1882 р. н.) походив із Козацьких Хуторів поблизу с. Рунівщина (тепер Полтавський район Полтавської області). Вчився у Петербурзі, Кракові (1907–1912) і Парижі. Виявив себе як талановитий різьбяр, скульптор і поет. Спорудив погруддя Маркіяна Шашкевича, Юрія Федьковича та проект пам'ятника Тарасові Шевченку, чимало медальйонів і різних композицій, зокрема «Сироти», «Козак і дівчина», «Бандурист», «Козак на коні» та інших. 1909 року видав поетичну збірку «На румовищах». Політично належав до УСДРП та СВУ. Від 1915 року воював у складі Українських січових стрільців (?). 1918 року — начальник команди зв'язку 1-ї козацько-стрілецької дивізії. Восени 1920 року — отаман повстанського загону на Полтавщині. Микола Бутович називав його «романтиком і трохи Дон-Кіхотом». Згорів у печі локомотива, куди його живим кинули більшовики.

«Старий сотник» ГЕЙКО, помічник командира 1-го Сірого полку, попрощався з товаришами наприкінці 1918 року в Ніжині, коли сірожупанники залишали Чернігівщину. Вік не дозволяв йому брати участь у війні. Гейко це розумів і з сумом відійшов.

Командир 1-го Сірого полку сотник Петро ҐАНЖА був чоловіком шляхетним, з добрим вихованням. Працював із захопленням. Микола Бутович писав: «Це захоплення та цілковиту відданість українській справі (він) вмів передати й своїм старшинам та користувався популярністю й симпатією як старшин, так і козаків полку» [7, с. 21]. Коли у грудні 1919 року Петлюра звільнив від військової присяги вояків Армії УНР, Ґанжа помандрував до свого рідного Чернігова.

Працівник Інформбюро Сірої дивізії Герасим ДРАЧЕНКО народився в с. Орлівка на Поділлі 4 березня 1891 року. Закінчив гімназію в Києві та юнкерську школу піхоти в Чугуєві. Під час Першої світової командував батальйоном. У листопаді 1914 року за бої під с. Стронків нагороджений Золотою зброєю. Пізніше потрапив до австрійського полону. Перебував у старшинському таборі Браунау-на-Інні. 1918 року став ад'ютантом 4-го полку 1-ї козацько-стрілецької дивізії. Під час повстання проти гетьмана Павла Скоропадського очолював оперативний штаб дивізії, активно працював у його Інформаційному бюро. 1919 року був делегований до військової секції Української дипломатичної місії у Варшаві. Займався вербуванням полонених до організованої в Ланцуті 6-ї Січової дивізії Марка Безручка. У лютому став начальником секції полонених Військової місії УНР. Тоді ж підвищений до звання сотника. Після розпуску місії навчався в Школі політичних наук, брав активну участь у діяльності Українського товариства студентів-емігрантів. Працював у фірмі «Польський Ллойд». Був активним членом Українського клубу. Диригував українським хором. Помер 13 грудня 1938 року у Варшаві. Похований на цвинтарі Воля.

Сірожупанник Павло Омелянович ДУБРІВНИЙ народився в козацькій сім'ї 14 січня 1894 року в містечку Синявка Сосницького повіту на Чернігівщині. 1914-го закінчив Новомлинську вчительську семінарію. До 1915 року працював учителем у залізничній школі на ст. Чарджоу у Середній Азії. Звідти його покликали до російської армії. У березні того ж року в Карпатах потрапив до австрійської неволі.

Перебував у таборі Фрайштадт, українізованому Союзом визволення України. До 1918 року брав активну участь у культурному і громадському житті. Був почесним членом фрайштадтської «Просвіти» ім. Михайла Драгоманова (1918) та активним учасником формування українських військових частин (з полонених колишньої російської армії). У березні 1918 року у складі Січового куреня ім. гетьмана Петра Дорошенка прибув до Володимира-Волинського. «По приїзді вже сформованої дивізії сірожупанників на Україну я звільнився з війська і в вересні м-ці р. 1918 вступив слухачем на Київські інструкторсько-кооперативні курси при Центральному Укр. Кооп. Ком., де прослухав повний курс, — згадував він. — Але хвиля повстання проти «Скоропадщини» захопила (мене) і знову кинула до лав Української Армії. Ввесь час української визвольної боротьби знаходився в рядах козацтва дивізії сірожупанників, займаючи ріжні старшинські посади: ад'ютанта, інструктора, скарбника дивізії, державного інспектора полку, начальника культурно-освітнього відділу та ин. В листопаді р. 1920 з армією УНР був інтернований поляками до табору Каліш. В червні р. 1922. був прийнятий на матуральні курси при Українській господарській академії в ЧСР., де склав іспит зрілості 26 червня 1923 р.» [85А, арк. 6, 6 зв.]. Забув написати Дубрівний, що був учасником Першого зимового походу Армії УНР, за який отримав Залізного хреста.

Після завершення УГА працював у Львові у товаристві «Сільський господар» редактором журналу «Сільський господар». Згодом влаштувався в Яворові у філії «Сільського господаря», а тоді повітовим агрономом у Калуші. З 1944 року проживав у таборі Байронті у Німеччині. Викладав в УТГІ в Реґенсбурзі. Переїхавши до США, був активний в УВАН і НТШ в Нью-Йорку. Впродовж року очолював Товариство українських інженерів у Філадельфії.

Помер 10 липня 1975 року у Віппанах (штат Нью-Джерсі). Похований у Бавнд-Бруку.

Хорунжий 1-го Сірого полку 1-ї Сірої дивізії Петро ЗАПОРОЖЕЦЬ народився 26 серпня 1895 року в Ладижині (тепер Вінницької області). Закінчив Ладижинську двокласну міністерську школу. 1910 року поїхав в Одесу продовжувати навчання. 1915 року був мобілізований до російського війська. Повернувшись 1917 року додому, взявся просвіщати земляків з метою підняти їхню національну свідомість. «Своїми виступами в аматорському театральному гуртку, хорі та взагалі на ріжних національних святкуваннях здобув собі пошану і загальну симпатію» [6А, с. 8].

1918 року був на перевишколі українських старшин у Києві — очевидно, навчався в Інструкторській школі старшин. У складі 1-го Сірого полку Сірої дивізії взяв участь у антигетьманському повстанні. Навесні 1919 року брав участь в організації на Гайсинщині охоронної сотні, яка билася проти денікінців. Навесні 1920 року, саме тоді, коли Василь Прохода жив у Четвертинівці, виступив як організатор повстанського руху в районі Ладижина.

Восени 1920 року Запорожець емігрував до Румунії, а звідти до ЧСР. 1924 року вступив до Української господарської академії на агрономічно-лісовий факультет, де знову зустрівся з Василем Проходою. Академію закінчив 1929 року. Наступного року перебрався у США, в Чикаго. Потім мешкав у Детройті. Працював на автомобільній фабриці Форда. Посідав керівні посади у гетьманському русі. Помер 31 жовтня 1963 року у Детройті.

Сірожупанник Єпіфан КАМІНСЬКИЙ восени 1918 року вчинив бешкет на сільському весіллі, заборонивши з патріотичних міркувань співати російських пісень, «чим викликав обурення селян» [96, с. 249]. З ним Василь Прохода зустрівся у пересильній Харківській тюрмі 1946 року. Камінський відбував покарання в одному з таборів Новосибірського краю. Як видно, він не витримав російської каторги… 1961 року в газеті «Вісті з України» (ч. 21) за його підписом вийшла стаття. Василь Прохода зазначав: «В ній він (Камінський) бундючно заявив, що його знає вся українська еміграція, бо він мав особисті стосунки з Симоном Петлюрою, командармом М. Омеляновичем-Павленком, членами Директорії і т. п. В тій статті він оганьбив усіх і наплював на той шлях, який пройшов у 1918–1919 роках, каявся у всіх своїх провинах перед радянською владою… а також оповів про своє радісне життя на рідній Україні…» [96, с. 359].

Працівник інформбюро Сірої дивізії Павло КОВЖУН народився на Волині 3 жовтня 1896 року. Закінчив школу мистецтв у Києві та школу прапорщиків у Житомирі. В роки Першої світової перебував на Румунському фронті. Наприкінці війни редагував газету «Козацька думка» (орган 26-го Українського корпусу). 1918 року працював в Інформаційному бюро Сірої дивізії. Після поразки Армії УНР перебував у таборі в Пикуличах. Працював у Перемишлі в мистецькій майстерні, яку організував колишній командир Сірої дивізії Борис Палій-Неїло. Надавав перевагу книжковій графіці (обкладинки, екслібриси, видавничі знаки, плакати, ініціали, ілюстрації, карикатури. Автор (спільно з М. Осінчуком) церковних поліхромій в українському візантійському стилі (Озірна, Сокаль, Зашків, Долина, Миклашів, Наконечне, Калуш, Стоянів та ін.) та мистецьких монографій. Автор статей на мистецькі теми і про діячів культури. Учасник багатьох виставок (Прага, Брюссель, Варшава, Берлін, Рим, Неаполь). Редактор журналів «Митуса» і «Мистецтво». У 1930-х роках в Українському науковому інституті (Берлін) виголосив цикл лекцій з історії українського мистецтва. Помер 15 травня 1939 року у Львові.

Начальник штабу 1-го Сірого полку хорунжий Кость Миколайович КУРИЛО народився 17 липня 1888 року у козацькій родині в с. Гремячі Попівської волості Миргородського повіту Полтавської губернії. 1908 року закінчив реальну школу у м. Ромни. Навчався в Лісовому інституті в Петербурзі, але був звільнений за участь у революційному русі. Після відбуття року військової служби продовжив навчання на 2-му курсі Новоолександрійського інституту сільського господарства і лісоводства. На початку Світової війни мобілізований як прапорщик резерву. За Росію довго не воював, бо швидко потрапив до австрійського полону. У терезинському і йозефівському таборах став просвітителем полонених українців.