Розділ «Друга світова»

Два з половиною місяці Прохода шукав можливості заробити. Врешті у грудні 1944 року влаштувався на німецькій фірмі «Скрайнер». Колись це була польська будівельна фірма «Тваржинські і спілка». Тепер її націоналізувала німецька держава. Фірма відрядила Проходу керувати будівництвом оборонної лінії у районі Влоцлавека на старий (1914 року) кордон Познанщини. Тут треба було терміново зробити 70 залізобетонних бункерів.

Робітники-поляки зустріли нового керівника з насторогою, але, пізнавши ближче, поставилися до Проходи «з повним довір'ям і пошаною» [97, с. 221]. Вони тільки вдавали, що робили залізобетон. Насправді то був «льодобетон» — бо до бетонного розчину поляки додавали не гарячу, а холодну воду. Майстер-поляк прямо говорив Проході:

— Якщо німцям доведеться сидіти в цих бункерах, то залізо їх придушить, а бетон прикриє… Не бійтесь, пане інженере! Німцям приходить кінець.

— Поки прийде кінець, вони зможуть показати зуби. Будьте обережні!

— Не турбуйтесь! Серед нас немає зрадників…

«Якби Совєтські війська не зайняли Познанщини, мені був би розстріл», — зізнавався Василь. Німці справді не раз «нагадували» Проході про концентраційний табір і навіть про смертну кару, бо він захищав польських робітників і майстрів, які саботували роботу [25, арк. 135 зв.].

Напередодні католицького Різдва у грудні 1944 року Василь отримав триденну відпустку. В родинному колі відзначив своє 55-ліття. Це була остання зустріч із сином перед безмежно довгою розлукою. А п'ятнадцятилітній Роман за святковою вечерею коверзував.

— Романку! — засмучено мовив Василь Прохода. — Не псуй мені остаточно настрою. Може статись, що одного дня мене не стане, тоді пізнаєш, як бути без батька…

Совєтські війська наближалися швидко. 17 січня 1945 року вони взяли Варшаву, а 19-го — Лодзь і Краків. 20 січня інспектор Організації доктора Тодта наказав Василеві зібрати робітників, завантажити на дві реквізовані підводи інструменти і з персоналом інших фірм рушати на північний захід. Німці попередили, що всіх, хто ухилятиметься від евакуації, розстріляє СС.

Наступного дня інспектор несподівано наказав Проході повернутися і знищити міст, а тоді наздоганяти валку, що рухатиметься на Бидгощ — Штеттін.

«Останнього наказу німців» кубанець не виконав. Почекавши, коли німецька колона зникла за обрієм, Василь пішов з поляками на південь до Познані [25, арк. 138 зв.]. Він весь час думав про сина і дружину: де вони, що з ними, чи вирвалися на захід, чи чекають на нього?

Марії і Романа в Познані вже не було: за допомогою шкільної виховательки Романа пані Бетт вони разом з останньою валкою втікачів відійшли вночі, у снігову завірюху. Якби ж Василь знав, то не шукав би дороги до Познані, а попрямував би на захід.

Післяобідньої пори, вже за Гнездом, неподалік Познані, групу втікачів, у якій перебував Василь, наздогнав якийсь більшовицький відділ. Один із солдатів у ватяному бушлаті запитав у майстра-поляка, котра година. Той вийняв годинника, щоб подивитися, але солдат уже простягнув руку:

— Дай сюда, я сам пасматрю…

Годинник зник у московській кишені. Та Василь Прохода не змовчав.

— Ви, таваріщ сєржант, должни знать о пріказє, запрєщающєм обіжать поляков.

— А ти кто такой? — з викликом відповів москаль.

— Ето вас нє касаєтса. Я імєю здєсь заданіє.

Напевно, «визволитель» подумав, що Прохода — якийсь особіст, і, щоб не втрапити в халепу, віддав годинника та зник.

Ніч 26 січня група провела в якомусь розбитому маєтку. Спали, зарившись у снопи сіна. Вранці оглянули приміщення. «У вітальні вікна були розбиті і занавіски з них зірвані… Піаніно розбите. З шафи були викинені на підлогу книжки, статуетки й кришталеві речі розбиті. Образи на стінах понівечені. В їдальні на підлозі була велика пляма крови, лямпа над столом розбита. На столі були тарелі з рештками їжі, порожні й розбиті пляшки та чарки, а посередині столу купа людського калу» [97, с. 234, 235].