Розділ «Оріхів»

Оріхів колись був повітовим, але потім став «заштатним» малоросійсько-жидівським містечком. Розмовляли тут російською мовою та на «малоросійском нарєчіі», фактично жаргоні, який місцеві жиди називали «паскудес мовес».

На березі річки Конки в саду розташувався дворянський клуб (інколи він називався купецьким), який мав театральну сцену і чималенький зал. Тут заїжджа «Малоросійська драматична група» в один з літніх вечорів мала ставити п'єсу Григорія Квітки-Основ'яненка «Сватання на Гончарівці». Дійшла про це чутка і до Новоандріївки. Але, коли Василь Прохода і Юхим Кудін заявились до Оріхова, всі квитки вже було продано. Розчаровані друзі сіли за столиком у саду клубу. Офіціант (половий) поставився до них відповідно до їхнього одягу — як до панів. І швидко — за винагороду — дістав квитки.

Зала була наповнена вщерть. Оріхівські міщани тривалими оплесками та квітами щиро дякували акторам. Оскільки всі охочі не змогли відвідати виставу, було оголошено, що наступного дня її поставлять удруге.

Гра акторів справила незабутнє враження на Василя та його приятеля. Для Василя «це був перший освідомлюючий чинник, що викликав глибше почуття любові до рідного мистецтва… Мазепа, якого вже двісті років проклинали в церквах, все-таки був страшний… Навчання в школах російською мовою, богослужби церковнослов'янською з російською вимовою, заборона українського друкованого слова… мали зовнішній вплив, вони були лише намулом, що закривав істоту української душі». Тому й така, здавалось, незначна подія, як виступ «малоросійського» театру, пробуджувала національні почуття [96, с. 144, 145].

Хоч і не був Василь Прохода свідомим українцем у свої 20 років, та в ньому «непереможно діяла стихія української природи». Він відчував, що його вдача і характер різниться від росіян. А от до українських селян ставився він як до близьких людей. У їхньому товаристві почувався вільно — як рідний серед рідних. Щирістю відповідали і селяни Новоандріївки, безпомилково вважаючи Василя «своїм». Зате недоброзичливістю палахкотіли росіяни та місцеві малороси-перевертні. Коли Василь у вересні 1912 року складав іспит в Оріхівській реальній школі, то вчителі намагалися «завалити» його — як «хохла», що самотужки «пнеться» вибитися в люди [96, с. 143]. Все ж Василь успішно витримав іспит за шість класів. Це давало йому право відбути військову службу скорочено.

1 жовтня він мав з'явитися до війська. Все село було засмучене його від'їздом. На сільському сході окремим рішенням йому висловили подяку «за зразкову й добросовісну працю з нагородою 25 карбованців на дорогу» [96, с. 144, 146].

Найбільше засмутилася Варя. Хоча всі висловлювали надію, що Василь після служби повернеться, все ж це було прощання.