Розділ «Сотник Юрій Артюшенко»

Відзначалися правдивістю й спогади сотника Армії УНР Юрія Артюшенка, випускника господарської академії в Подєбрадах. У червні 1966 року він вислав Василеві Проході свою книгу «Події і люди на моєму шляху боротьби за державу». Автор підписав книгу так: «В. Панові колезі-інженерові В. Проході на спогад нашої боротьби за державу». Якось без ентузіазму зустрів цей подарунок кубанець, хоч і переконався, що сотник об'єктивно описав події, учасником яких був. Але деякі висновки були Проході не до шмиги. Він їх вважав «пропагандивно-агітаційними» [49].

Прочитавши книгу, Василь Прохода взявся за рецензію. «Таких, як Артюшенко, були тисячі в українській армії і десятки тисяч серед повстанців, — писав він. — Вони всі не з якогось примусу, але щиро чи то зі свідомого переконання, чи підсвідомо-інтуїтивного стремління не мріяли, не займались словесними суперечками, а діяли, боролись, здобували й… втрачали. Чому? Бо з правдивого шляху, який указала інтуїція національного пробудження 1917 року, вони збивались на манівці розумових пересвідчень чужої мудрості. Характерним для збройної визвольної боротьби України 1917–1922 років є те, що вона не мала власного національного плану та керівників, яким мало бути властиве передбачення наслідків кожного чину та стратегічне почуття… Весь визвольний рух відбувався з індивідуальної ініціативи його учасників… При цьому виявлялись надзвичайна відважність та самопожертва для загального добра. Борці діяли поза межами болю, силою духу перемагали всі фізичні перешкоди і здобували, але лише тимчасово, бо не були об'єднані в своїй чинности та підпорядковані розумному проводові, який сам підпорядкувався б національно-державній традиції, яка витворилася в історичному культурному розвитку нації» [101, с. 1].

Не сказав Василь Прохода, чи був той «розумний провід, який сам підпорядкувався б національно-державній традиції». І що робити, коли цей запаморочений чужими вченнями «провід» від початку боровся зі збройними формаціями, які творилися «знизу» на основі національної традиції? Мова і про Вільне козацтво, і Запорозький корпус полковника Болбочана, і Запорозьку Січ Юхима Божка, що постали в обороні козацько-національних традицій, які соціалістичні керівники висміювали і водночас боялися…

Руйнівна політика «проводу ворохобників» і призвела до руйнації українського війська. Так, після арешту улюбленого командира полковника Болбочана почали розходитися запорожці, серед них і Юрко Артюшенко…

Юрій Митрофанович Артюшенко народився 15 квітня 1899 року в с. Котельва Харківської губернії (нині Полтавська область). Служив у російській армії, зокрема в 4-му запасному полку, який 1917 року базувався в Житомирі. Чоловік він був національно свідомий. Недаремно ж став соратником Миколи Міхновського. Як член Ради Українського військового клубу ім. гетьмана Павла Полуботка Юрій організував 1-шу українську сотню в Житомирі. У 1918–1919 роках він воював у Запорозькій дивізії, але після арешту полковника Петра Болбочана, під командуванням якого бився у смертельній січі за Україну, на знак протесту покинув «регулярне» військо і пішов у повстанці.

Юрій Артюшенко у своїй книзі писав: «На тлі козацької героїчної духовності виростав самобутній національно-суспільний індивідуалізм, що був побудником усіх тодішніх повстанських починів на Лівобережжі… той індивідуалізм був тим животворчим джерелом, з якого випливали всі повстанські рухи в Україні, а соціальні проблеми були в них тільки мінливим підложжям. Бо хоч соціально-політично й ідеологічно національно-революційні рухи не завжди були пов'язані в одно й організаційно не творили цілості, але все для них спільним джерелом сили були козацькі традиції. Власне, в обороні цих традицій ці рухи виростали ідейно, соціально й політично і ставали могутнім живим протиставленням усім чужим силам, що були запереченням отого національно-історичного їх джерела» [3, с. 71]. Василь Прохода погоджувався з цим висновком.

Як видно, до армії Юрко все ж повернувся, бо опинився разом з нею у неволі в Каліші. Неспокійна натура повстанця не могла змиритися зі скнінням у таборі. Й Артюшенко почав співпрацю з УВО, яка провадила боротьбу проти поляків, що зрадили союзників-українців, засадивши їх за дроти. Не раз переходив він польський кордон, переносив нелегальну літературу, організовував таємні зустрічі, виконував інші завдання. Врешті його затримали та відправили назад до табору.

Артюшенко у своєму житті вчинив дуже прикрий вчинок: він завдав образи заслуженому українському діячеві Сергію Шелухину, — давши ляща. На сторінках книги спогадів він, зрозуміло, намагався себе виправдати, мовляв, Сергій Шелухин на сторінках американської «Народної волі» написав, що УВО є «організацією провокаторів».

Прохода у рецензії на книгу Артюшенка зауважив, що провокатори в середовищі УВО таки були. Серед них кубанець називає «більшовицького агента» Л. Костріва та «польського агента» Топольського. Кидає тяжкі обвинувачення Василь Прохода і на Петра Кожевниківа, хоч і досі ніхто не довів його причетності до контррозвідки якоїсь країни.

1925 року Артюшенко виступив як один із засновників Легії українських націоналістів, що постала в Подєбрадах. І до цієї організації Прохода ставився з упередженням, бо «подєбрадські націоналісти» стреміли до диктатури, а він залишався переконаним демократом із соціалістичними поглядами — хоч наочно вже переконався, до якої катастрофи довели соціал-демократи і соціалісти-революціонери Україну, впроваджуючи демократичні засади навіть у військо, яке знемагало в смертельній боротьбі на кількох фронтах. Невже чужонаціональну диктатуру можна побороти демократичними методами? Невже проти грубої сили досить благих намірів?..

У Подєбрадах Юрій Артюшенко не тільки займався громадською діяльністю, а й навчався в господарській академії. У рецензії на його спогади Прохода зазначав, що в академії вояки Армії УНР «набували нову зброю — знання на національно-культурній ниві. Всі вони були націоналістами, що визнавали пройдений шлях Армії УНР правдивим». Поки був живий Петлюра, всі вони «вважали себе вояками Армії УНР в безтерміновій відпустці…» Коли ж його вбили, козаки і старшини почали гуртуватися у товариства колишніх вояків Армії УНР [101, с. 5].

1929 року у Відні відбувся Перший конгрес (установчий) ОУН, одним із фундаторів якої стала Легія українських націоналістів. Так Артюшенко став членом Організації українських націоналістів… 1934 року на вимогу польської влади уряд ЧСР відмовив йому у праві проживання. Розпочалися мандрівки по світу в пошуках сталого притулку. Побував він у Німеччині, Румунії, Болгарії, Туреччині, Греції, Італії і знову у Німеччині, де 1937 року вдалося легалізуватися. Тут активно включився в роботу Українського національного об'єднання, до якого належав і Василь Прохода. Артюшенко став членом Головної управи, а тоді й заступником голови УНО Тимоша Омельченка. У 1937–1940 роках Юрій редагував «Український вісник».

1950 року він переїхав до Сполучених Штатів. Багато років співпрацював з різними українськими виданнями («Самостійна Україна», «Українське слово», «Новий шлях», «Свобода» та «Наш клич»). 1966 року вийшли його спогади «Події і люди на моєму шляху боротьби за Державу. 1917–1966». В них сотник Армії УНР висловив думку, що Визвольна боротьба, попри несприятливі обставини і «низьку національно-державну зрілість провідної верстви та мас», започаткувала «нову еру, в якій національно-державні традиції нашої доби стали основою дальшої тяглости історично-національно-державної думки й національно-державного чину» [101, с. 5].

Високо цінуючи свою приналежність до Армії УНР, сотник Артюшенко зазначав, що «перед старими кадрами Української Армії ще багато роботи, яку ніхто за них не зробить» [46, с. 25].

Хоч Василь Прохода і вважав, що Юрій Артюшенко не раз ішов манівцями, все ж наголошував, що «всі шляхи і навіть манівці можуть привести до Києва не лише безпосередньо, але й через Рим та Єрусалим, коли по них йти з дотриманням правди, з почуттям власної національної гідності, зі взаємним довір'ям і пошаною та з певним національно-державним розумом…» [101, с. 7].