Розділ «Микола Ґалаґан»

Постанова про припинення кримінального переслідування за ст. 54–13 УК УРСР не означала, що Проходу випустять на волю. Адже була ще ст. 54-2. 28 вересня 1945 року справу кубанця відіслали на розгляд Особливої наради НКВД СССР — щоб перекваліфікувати звинувачення.

Минув жовтень, настав листопад, а на розбиті шибки в камері в'язничне начальство не звертало уваги. Було холодно. Старечий організм Максима Славінського не витримав. У тяжкому стані його перевели до лікарні. «Там він і помер, не маючи близької душі біля себе. Де його закопали й хто закопав, невідомо… Так безславно відходили зі сцени української національно-культурної чинности старі діячі, якими мали б пишатись усі шануючі свою національну гідність українці. Але сталося навпаки…» [97, с. 337].

У грудні Прохода настільки заслаб, що його знову помістили у лікарню. Тут він сподівався зустріти Максима Славінського, з яким хотілося згадати щасливі роки, проведені в господарській академії. Але виявилося, що 23 листопада професор відійшов у засвіти. У в'язничній лікарні Василеві довелося лежати поруч з Миколою Ґалаґаном, до якого особливої симпатії не мав.

А Ґалаґан був людиною небуденною і теж, як і Прохода, за своє життя не раз прислужився Україні. Народився він 24 вересня 1882 року в с. Требухів Остерського повіту Чернігівської губернії (тепер Броварський район Київської області). Революційну діяльність почав 1902 року в Київському університеті як член Української студентської громади. Наступного року вступив до Революційної української партії. Працював пропагандистом при комітеті Київської вільної громади РУП.

«Революційної практики» учив його Петро Канівець. Від нього Микола дізнався, як носити прокламації, літературу, друкарський шрифт (щоб їх не вилучили), як уникати переслідування шпигунів. Та, попри конспірацію, Ґалаґана 4 лютого 1904 року все ж арештували і запроторили до Лук'янівської в'язниці. Тоді на знак протесту проти утисків тюремної адміністрації, яка скасувала існуючі досі привілеї для «політичних», Микола з товаришами оголосили голодування.

Сидіти було навіть цікаво, адже в Лук'янівці зібралися відомі революціонери, високоосвічені люди. Змістовні бесіди переростали в диспути. Можна було слухати реферати та читати газети, які нелегально передавалися в'язням: «Іскру» та «Революційну Росію».

Офіційно Миколу звинувачували в належності до РУП та у зв'язках із закордоном. Ґалаґану стелилася вже дорога на Північ, але якраз тоді в царя народився «наслєднік». З тієї нагоди вийшов маніфест, яким зменшувались терміни покарання. Отож після 8 місяців перебування в Лук'янівці Миколу випустили на волю.

Ґалаґан відновив навчання в університеті, а разом з тим і партійну діяльність. Як організатор Української соціал-демократичної спілки він працював у Чернігівській, Київській і Полтавській губерніях. Мав пістолет. Неодноразово потрапляв у складні ситуації, в тому числі й перестрілки. Невдовзі його обрали членом Головного комітету спілки і призначили технічним секретарем УСДС.

Та жандарми не дрімали. Після низки ударів вони розгромили провід УСДП. Ґалаґан залишився чи не єдиним активним членом керівництва. Але і його провокатори та шпигуни облягали з усіх боків. Спілка була приречена.

Самого Миколу взяли під пильний жандармський нагляд. На початку 1908 року він мусив передати зв'язки іншим членам спілки, щоб після арешту, якого він весь час очікував, не перервалися зносини з осередками у провінції. Шкода була віддавати свою «спадщину»: 63 печатки різних урядових установ (міських та поліцейських управлінь, волосних правлінь, печатки про реєстрацію в поліції і т. ін.) та відповідні копії оригінальних підписів осіб, які візували документи. Був у Ґалаґана й значний запас незаповнених російських та австро-угорських паспортів. Взагалі за час роботи він навчився витравлювати на папері чорнило і відбитки печаток, фіксувати вимитий папір — так, що на ньому знову можна було писати чорнилом. Він умів робити зі старих паспортів нові, видані вже на інше ім'я. Микола володів усіма тонкощами паспортної системи Росії, добре знав, коли видається рожева, коли зелена, а коли й сіра паспортна книжечка, яка підкладка в ній має бути. Немало по Російській імперії жило людей з паспортами, виготовленими требухівським козаком, — під час перевірок поліцейські оцінювали їх як справжні [21, с. 165].

Шкода Миколі було розлучатись із таким набутком. Та що зробиш?!

Невдовзі на обрії замаячила неминуча служба у ворожій для нього російський армії. Про це Микола думав із жахом і огидою… І той день настав. Призначення одержав до 29-го Чернігівського пішого полку, дислокованого в м. Рожанах, близько прусського кордону… Восени 1911 р. Ґалаґана підвищили до прапорщика запасу армійської піхоти. У цьому званні він і пішов на «германську» війну. Гіркий парадокс: Микола Ґалаґан мусив захищати російське самодержавство, проти якого боровся майже 10 років і в праві на існування якому відмовляв…

На початку березня 1917 року на фронт почали просочуватись неясні чутки про заворушення в Петрограді. Після кількох днів напруженого чекання стало відомо, що цар Микола II відрікся від влади. Відрікся і новий цар Михайло. До влади прийшли Державна дума й Тимчасовий уряд.

В армії заклекотіли мітинги. Почали творитися різноманітні комітети та ради: ротні, полкові, дивізійні. З ініціативи Миколи Ґалаґана 8 березня зійшлися полкові старшини. Вони й обрали його головою комітету. Того ж дня поручник Ґалаґан допоміг створити солдатський полковий комітет. А 9 березня з його ініціативи постала Українська полкова рада.

Українська стихія, як той дух Божий, пронизувала наскрізь організм полку. Всюди було чути українські пісні, їх співала навіть «кацапня», страшенно перекручуючи наші слова. Вояки-українці не ховаючись балакали між собою по-своєму. Навіть старшини відступали від приписів вживати лише російську мову. Але росіяни виявляли поблажливість доти, доки йшлося про право українців на мову, свою школу та книжку, але коли збагнули, що йдеться про стосунки між двома народами, то «взбєлєнілісь». Та чим голосніше шипіли росіяни, тим більше з'являлося аргументів на користь організації українців, зокрема й задля самооборони [22, с. 98, 99].

А тут із Києва дійшли чутки про величезну українську маніфестацію. Це справило на українців полку величезне враження, додало сил, енергії та завзяття. Київ ставав для них столицею. Вкраїнська справа в полку отримала «законну» підставу. Микола Ґалаґан зрозумів, що необхідно терміново зв'язатися з Центральною Радою.

Оформивши відпустку, на початку квітня він опинився в Києві. Відразу звернув увагу на надзвичайну інтенсивність громадського й політичного життя. Зі здивуванням дивився Микола на людей, які ще вчора були палкими російськими патріотами, раділи успіхам Москви, збирали гроші на подарунки «мілим салдатікам», і раптом ця величезна маса перетворилася на патріотів своєї справжньої Батьківщини — України…

У житті Ґалаґана все змінилося. 6 червня його прийняли до 1-го Українського козацького полку імені гетьмана Богдана Хмельницького на посаду помічника ад'ютанта (значкового) полку, який тоді очолював підполковник Олександр Шаповал. У полку панував «дух полуботківського клубу»: переважна частина старшин і козаків були свідомими українцями, переконаними і рішучими українськими самостійниками. Нового помічника значкового, соціаліста за переконаннями, щоправда, зачепило за живе «не тільки критичне, але й просто негативне ставлення (богданівців) до політики Центральної Ради», зокрема й «гостро негативне» ставлення до соціалістів. І це при тому що в питаннях теорії соціалізму богданівці не дуже розбиралися і не дуже нею цікавилися, «капітальних праць соціалістичних авторів» не читали [22, с. 167].

Якось не подумав Микола, що негативна оцінка богданівцями соціалістичних ватажків Центральної Ради базувалася не на теорії, а на практиці, на оцінці їхньої непевної діяльності. Це була політика уласкавлення ворога та ще й запобігання у нього ласки. Такого приниження душа національно свідомого, правдивого українського вояка стерпіти не могла…