Розділ ««Вся сіль була в нетвердій владі»»

Від лютого 1919 року Дієва армія тримала лише Північно-Західний фронт. За відсутності сталих Південного і Східного фронтів ускладнювалася ситуація і на північно-західному напрямку бойових дій. Ослаблювало військо й те, що урядові партії (соціал-демократи і соціалісти-революціонери) ворогували з Українською партією соціалістів-самостійників, до якої належав Володимир Оскілко. Василь Прохода влучно зазначав, що урядові партії трималися засади: коли моя корова здохла, то хай і твоя здохне. Іншими словами, якщо ми не змогли утримати свої фронти, то й не дамо втримати «твій».

Побачивши, що УНР швидко втрачає територію, поляки вирішили і собі відхопити ласі шматки української землі. Вони зайняли Ковель, примусивши частини Армії УНР відійти за р. Стохід. Погляди поляків уже зверталися на Володимир-Волинський і Луцьк. Час було сказати їм «зась!».

Коли корпус Січових стрільців перебрав оборону Коростеня та Овруча, начштабу Північного фронту Всеволод Агапієв вирішив, що по зубах полякам повинні дати сірожупанники. З цим не погодилися Симон Петлюра і отаман Палій, який бив байдики у Бердичеві і жадав повернення під своє керівництво Сірих полків колишньої Коростенської групи. Не погоджуючись із переходом сірожупанників на Польський фронт, Палій водночас легко відпустив туди енергійного командира полковника Пузицького для організації 17-ї пішої дивізії з різних переформованих частин: наливайківців, народовизволенців та винниченківців.

Коли Василь Прохода зі своєю частиною прибув до Бердичева, виявилося, що розташуватися немає де, бо всі приміщення вже зайняли Залізнична дивізія Андрія Вовка та 3-й полк сірожупанників. Тож Проходу з 1-ю Сірою бригадою відправили у Житомир.

Прибувши 17 лютого у це губерніальне місто, сірожупанники одразу відчули тривогу населення — всі магазини були замкнені, «на ринках — ні душі, населення, особливо жидівське, поховалося». Це сталося внаслідок провокаційних чуток, що «сєриє» громитимуть місто [114, с. 9].

Пузицький роз'яснив вартовому старшині житомирської залоги, хто насправді прибув до міста, і просив вжити заходів для заспокоєння населення, бо «Сірі — це таке військо, яке завжди буде боронити населення…» [114, с. 9].

За кілька днів Пузицький отримав телеграфічний наказ Головної команди про призначення його командиром 17-ї (ще не сформованої) пішої дивізії. Засмутився полковник — адже доводилось покидати бойових товаришів, а серед них і Василя Проходу.

Засумували й сірожупанники. З вдячністю «за відважне й розумне керування», завдяки якому Сірі полки були збережені «від розбиття та загальної деморалізації», вони подарували полковнику золотий портсигар з вигравіруваними на срібному полі трьома колосками пшениці, «що були відзнакою полковницької гідності» [96, с. 309].

Передавши командування сотникові Ґанжі, Пузицький виїхав до Бердичева: субординація вимагала, щоб він доповів про від'їзд комдиву. Пузицький оцінював його так: «Отаман Палій… людина чесна, шляхетна, ідейна, але слабовільна, безхарактерна, завжди був під впливом навіть маленьких людей, які ним крутили як хотіли. У відвертій розмові зі мною не вірив в успіх нашої справи, доки буде отаманія», яку й сам породжував — своїм м'яким характером, невпевненістю і доброзичливістю до ворохобників [114, с. 10].

Під час зустрічі з Пузицьким комдив розплакався.

— Не власну гірку долю оплакую я, — проскиглив він крізь сльози, — ні. Тільки як подумаю, що немає з ким боронити Батьківщину, то й сльози навертаються…

Те, що побачив Пузицький у тиловому місті Бердичеві, справді викликало велику тривогу. На кожному кроці він зустрічав військових, «переважно на візниках, гарно одягнених, до зубів озброєних. Хоч була ще рання пора, вони в більшості були п'яні, співали або просто кричали… Гуляло вояцтво в запіллю, гуляли старшини і козаки, плюгавлячи нашу визвольну ідею» [114, с. 10].

Щоб вгамувати голод, Пузицький зайшов у перший-ліпший шинок. Запитав кельнера:

— З якого приводу в місті так багато війська?

Кельнер здивовано зміряв Пузицького з ніг до голови і відповів російською:

— Ето што! Вот вєчєром заґлянітє, то здєся і дєвіц будєт пално!

«Плач, отамане Палію! Плач!.. — ледь не вигукнув Пузицький. — От де таїться перемога червоних… Що та крапля вояцтва, яка незмінно несе всенький тягар бойового життя! Тут, у запіллю, життя б'є джерелом, це бенкет серед чуми» [114, с. 10, 11].

Взявши візника, Пузицький поїхав на Лису гору, де в касарнях перебувала 2-га бригада Сірої дивізії, точніше її рештки. Хотів попрощатися з бойовими побратимами, з якими воював під Бахмачем, Крутами, Плисками й Ніжином. Годину побув полковник серед рідних людей. Як завжди, сірожупанники справили «найліпше вражіння». Всі вони добре розуміли, що «не пора в час боротьби сидіти в касарнях…» Багато старшин і козаків просили перевести їх до складу 17-ї дивізії, яку мусив організувати їхній командир [114, с. 11].

Для повноти вражень Пузицький зайшов і до найліпшого бердичівського готелю, реквізованого українським військом. Тут енергійно пиячили старшини, лунав п'яний сміх веселих жінок [114, с. 11].