Розділ «Стшалково»

Наприкінці 1921 року табір у Пйотркуві було ліквідовано. Його мешканців перевели в інші місця. Василь Прохода потрапив на Познанщину у Стшалково, або, як казали козаки, Стрілково. Основний житловий фонд тут становили землянки, де в роки війни перебувало до тридцяти тисяч полонених. У травні 1919 року сюди привезли полонених під Луцьком козаків і старшин Сірої дивізії. Каралися тут і вояки УГА та інтерновані українці зі Східної Галичини. Ніби насміхаючись, поляки засадили за дроти і понад дві з половиною тисячі більшовиків.

Життя у таборі було дуже важке: нестерпні житлові умови, погане харчування, але найбільше дошкуляла брутальність таборової адміністрації. Соціалістичний польський часопис «Robotnik» помістив статтю «Пекло у Стшалкові». «Якщо німецькі табори були каторгою, то порівняно із цим були раєм… — писав польський журналіст. — Побиття, катування в'язнів — звичайне явище… Цілі бараки прирікають на різки, якщо хоч один ув'язнений втече. Б'ють аж до втрати свідомості, не раз люди конають під різками». Через це пекло пройшли тисячі українців, значний відсоток яких загинули або померли від хвороб [43, с. 99].

Серед інших українських частин у таборі перебувала бригада польової жандармерії. До неї і приділили Василя Проходу. «Командиром бригади польової жандармерії був полковник Поготовко, колишній авіатор, — зазначав Василь Прохода. — Він мав дуже гарну жінку, з якою можна було пофліртувати, але мені тоді було не до жінок. Я був вічно голодний, а до того майже обдертий. А коли настали морози, був я цілком бідний і мерз. Назначили мене помічником командира 1-го куреня підполковника Курковського, з яким я разом жив в окремій кімнаті бараку польової жандармерії. Тепло в тій кімнаті не трималось, бо дерев'яні стіни мали щілини, через які вільно проходив вітер» [96, с. 422].

Попри життєві труднощі, Василь викладав воякам українську мову, історію та географію України. Здобував знання і для себе. Від серпня 1921 року студіював німецьку і французьку мови, уважно перечитав усі українські підручники, які були в таборовій трудовій школі (гімназії).

Час від часу Прохода відвідував начальника табору полковника Пузицького. Він і тут «був несамовитим, намагаючись утримувати порядок та поборюючи свавільство деяких колишніх командирів, — писав Прохода. — З ним я по-старому зберіг дружні відносини» [96, с. 422].

Якось Пузицький розповів Василеві, що частина таборян зібралась у похід в Україну під проводом Юрка Тютюнника. «Він назвав їх одчайдушними, може, несвідомими небезпек, що готові йти на вірну смерть, і запитав мене, чи не маю я бажання записатися до них, — переказував Василь. — Я відповів, що смерті не боюсь, але новий похід в Україну вважаю недоцільним і не вірю в те, що большевики ніби про це не знають. Поляки, можливо, дали згоду на акцію Тютюнника в порозумінні з Совєтами, щоб позбавитись неспокійного елементу» [96, с. 423].

Листопадовий 1921 року похід Тютюнника, як відомо, закінчився поразкою і трагічною смертю сотень людей…

У грудні Василь з двома підстаршинами виїхав у Каліш домовитися про нове місце для бригади польової жандармерії. З того нічого не вийшло, але до Стшалкова кубанець уже не повернувся.