Розділ «Листи, листи, листи…»

Щодня чекав Василь на листоношу. Але жінка, як правило, минала його. Писав він і в Познань та до Чехословаччини, та все марно. Лише його стара приятелька Бедржа Ямборова-Черняхівська з Подєбрад відповіла, що про долю його родини нічого невідомо, а їхній колишній колега Йозеф Труглярж, староста «Сокола», став «великим комуністом», тож не дивно, що він не відповідає на листи сибірського спецпоселенця.

Оскільки гроші закінчувалися, Василь мусив влаштуватися лісовим майстром у Боровій. Але там керували євреї, які намагалися змусити махлювати й Василя. Та й робітники та офіцери ставилися до Василя як до «закордонного фашиста». Отож невдовзі з «ліспункту» довелося звільнитися.

Нічого не лишалося, як знову писати до Москви. 10 листопада 1955 року він звернувся до Військової колегії Верховного Суду СССР, і не з проханням, а зі скаргою.

Прохода зазначав, що питання про його вину в невідомому злочині розглядається в Головній військовій прокуратурі вже понад рік. За цей час не було жодної відповіді, а він тричі писав до Президії Верховної Ради СССР, тричі до МВД СССР, сім разів до Головної військової прокуратури [25, арк. 149].

«За який такий злочин мене посадили у в'язницю й табір, до того ще й режимний, на Далекій Півночі, на 10 років? За що після відбуття цього строку записали мене на спецпоселення? В якій це культурній країні не пред'являють прокурорського акту звинувачення і не дають можливості на суді спростувати це звинувачення чи виправдатись? Мене не судили, своїх суддів я не бачив, а просто, як якогось звіра, кинули у клітку до справжніх звірів у людській подобі, де роздягали, роззували, а часто й останній шматок хліба відбирали. І коли (я) в цій клітці не загинув, підтримуваний силою моєї правоти, і не втратив людської гідності, то мене посадили в Речлаг, де, на щастя, серед в'язнів звірів було мало.

Відбув (я) довільно визначений мені строк, але і після цього прив'язали (мене) на ланцюг до спецкомендатури. В таборі давали (мені) за ступенем моєї працездатності роботу і годували, а тут (на поселенні. — Ред.) і цього немає. На всі мої прохання відмахуються, як від докучливої мухи… Так і згадується стара революційна частушка про царську бюрократію:

Циркуляры и отписки!

Исходящие записки прочитай

Чин чина, чина почитай.

Не міг я через свою вдачу поважати в 1918–1920 рр. воєнного наркома Троцького з його Муравйовим і йому подібними командувачами. Не міг я поважати і всесильного Берію з його аракчеєвськими таборами і поселеннями. І не поважатиму їх до смерті.

Капітан беріївського НКВС позбавив мене свободи впродовж однієї хвилини на підставі того, що я: 1) колись народився в Росії; 2) був офіцером колишньої української армії недовговічної Української Народної Республіки і 3) працював під німецькою окупацією на Познанщині. А виправити цю невільну помилку ніяк не можна. Невже дії цього капітана, який виконував наказ Берії робити всіх винними, непогрішимі — як Папи Римського? Чому ж тоді Берію усунули як ворога Радянського Союзу, а всі його розпорядження, скеровані на озлоблення громадян проти свого уряду і на шкоду Ідеї Великого Леніна, залишаються в силі?

Де логіка справедливості того, що мене — людину пролетарського походження з демократичними поглядами (а нині, не дивлячись ні на що, соціалістичними) — визнали ворогом народу? Якого народу?

І злочинцем. Якого злочину?

Той факт, що я народився в Росії, не може служити приводом до позбавлення мене свободи.

Моє громадянство колишньої Української Народної Республіки, що виникла в період 1917 — 20 рр., в час національно-соціальної революції, після скинення національного гніту царського уряду, не може бути злочином. Бо УНР була лише етапом в історичному процесі суперечливого політичного розвитку українського народу… Моя праця як інженера-будівельника після окупації німців Чехословаччини в 1939 р. не була ворожою Радянському Союзові. Завдяки нам, слов'янам (чехам, українцям, полякам, росіянам), підтримувались серед розсудливих німців демократичні настрої та негативне ставлення до нацистського режиму.

Під час моєї роботи з будівництва доріг під Ленінградом в 1943 р. я намагався всіма силами допомогти тисячі радянських громадян у тяжких умовах життя в прифронтовій смузі. Працюючи в 1944 р. на Познанщині після мобілізації польської фірми на оборонні роботи, я підтримував повну солідарність із майстрами і робітниками-поляками, які взимку замість залізобетонних зводили льодобетонні споруди (а я був відповідальний перед німцями за ці споруди як керівник). У моєму проханні допитати поляків для підтвердження моїх слів слідчий відмовив, не знаходячи за потрібне навіть записати в протокол лише тому, що німці мене не розстріляли. Оскільки не розстріляли — значить, я винуватий. Де ще існує така логіка? І цей беріївський винахід залишається чинним стосовно мене.

Про те, скільки мене мордували допитами про англо-американські плани, не хочу й згадувати, як про безглузді вигадки слідчих… На підставі викладеного прошу:

1. Про повне зняття з мене будь-якої судимості.

2. Про встановлення мені розміру пенсії за віком та інвалідністю згідно з моєю попередньою працею інженера-лісівника.