Розділ «Січові стрільці»

7 лютого ворог несподівано атакував українські позиції по всьому фронту. Відповідь наших батарей і кулеметів була страшна. Але червоні вперто просувалися вперед. Долю цього протистояння вирішив удар у фланги і тил більшовикам. Коростенська група могла святкувати перемогу. Але, попри поразку москалів, було не до свята — республіканські війська втратили броньований потяг, кільканадцять старшин і козаків, окрім того, постраждало близько 30 осіб. Тяжке поранення отримав і командир бронепотяга.

Патруль між Васьковичами та Коростенем вночі затримав трьох залізничників, які руйнували колію. Шкідників без зайвих сентиментів прилюдно повісили. «Робітники Коростенського залізничного вузла хоч і сиділи «тихо», але потребували пильного над ними догляду», — підсумував події того дня Антін Пузицький [113, с. 95]. Тільки успіхи петлюрівців змушували більшовицьких галабурдників не висовуватися. Якби в Коростенській групі почалось безладдя, прихильники «рабочє-крестьянской власті» одразу показали б свої зуби і кігті…

Майже три тижні запеклих боїв на лютому морозі до решти вичерпали сили сірожупанників. Вони мали моральне право на короткий відпочинок.

Ситуацію ускладнювало і те, що ні Оскілко, ні Петлюра не вислали «жодного хунта провіянту для людей й оброку для коней» [113, с. 95]. Не давали і коштів. Командування залишило групу напризволяще. А Овруцький повітовий комісар виявив себе з найкращого боку. Завдяки йому коні й люди не голодували.

Та сили вичерпувалися. Потрібен був відпочинок. Але щоденні прохання і вимоги Пузицького ні до чого не приводили.

Матеріальна частина полку (кулемети, рушниці, гармати) «була в надзвичайно лихому стані». Начальник артилерії Північного фронту Анатолій Дворенко-Дворкін ніякої допомоги не давав. Він був «самим непорозумінням». «Це була пародія не тільки на начальника артилерії, але й на старшину взагалі», — казав Пузицький [113, с. 95]. Ось такі люди траплялись в українському війську на керівних посадах! Отаманія в армії була «страшним і ганебним мементо» [113, с. 91].

12 лютого до Коростеня-Житомирського нарешті прибула зміна — група військ Січових стрільців у складі шести полків піхоти, значної кількості гармат і кулеметів під командою полковника Романа Сушка та начальника штабу Ударної групи СС підполковника Бориса Сулківського.

Перед обідом Василь Прохода отримав повідомлення зі штабу Січових стрільців, щоб «тим часом командуючий» Коростенською групою зголосився до них. Прохода доповів про це полковнику Пузицькому. Той страшенно обурився таким «наказом».

— Знову якийсь отаман з'явився на мою голову! Замість того щоб самому з'явитись на передову і на місці зорієнтуватись, він відриває мене від безпосереднього керування обороною! Подивимося, що то за птах…

Хоч і розсердився Пузицький, все ж поїхав з Проходою на Коростень-Житомирський.

Навпроти двірця стояв салон-вагон і кілька вагонів першого класу (Пузицький у спогадах назвав цей поїзд «царським»). Потяг охороняла подвійна варта, а поруч ще й стояла «почесна варта». Все це не сподобалося Пузицькому. А тут ще й черговий біля штабного вагона не хотів пускати.

— Ти кого тут охороняєш?! Штаб?! — гиркнув Пузицький. — Я — командуючий Коростенською групою.

Стрілець відступив.

У вагоні стояли канцелярські столи, на них важно розмістилися друкарські машинки, телефонний і телеграфний апарати. Лежала й велика карта України. Вартовий старшина здивувався несподіваному візиту, але згідно з етикетом представився незнайомим старшинам. Назвався і Пузицький.

— Де ваше начальство?! — різко запитав він.

— Коменданта Осадного корпусу Коновальця немає, а полковник Сушко з начальником штабу обідають. Прошу сідати й почекати. Я доповім про вас.

Довелось чекати півгодини. Пузицький нервувався:

— Скажи, будь ласка, — отаман! Полковник! І хто їм такі ранги дав?!

Нарешті із сусіднього вагона з'явився Роман Сушко. Представився, не подаючи руки. Замість запросити до столу безапеляційно заявив: