Розділ ««Радости і оваціям тут не було кінця»»

Станом на 25 квітня 1919 року Північна армія тримала фронт Коростень — Новоград-Волинський — Баранівка — Полонне — Старокостянтинів — Проскурів (останні два міста були в руках більшовиків). Армія складалася з трьох корпусів і нараховувала 78129 чоловік. На озброєнні мала 16 аеропланів, 6 бронепотягів, 137 гармат різного калібру, а до них ще понад мільйон набоїв, більше 2000 кулеметів, десятки тисяч рушниць і понад 60 млн. набоїв до них, 22 тисячі коней, гори інженерно-технічного спорядження. У штабі армії працювало п'ятеро офіцерів російського генерального штабу, які налагодили роботу всіх відділів та інтендантство. У скарбниці згромадилося 120 мільйонів карбованців… А починав творити оружну силу Оскілко з 33 козаками (вартовими залізниці) та одним старшиною 17 листопада 1918 року в Козятині [77, с. 48].

Центральний комітет Української партії соціалістів-самостійників вірив у здійснення перевороту, адже Петлюра міг розраховувати хіба на п'ятитисячний корпус Січових стрільців Євгена Коновальця та відділ отамана Беня. Але одного не врахували самостійники: Петлюра мав гучне ім'я і йому вірили «майже безкритично» (вислів Оскілка), а командувач Північної армії такого імені не мав [77, с. 53].

Не врахував Оскілко і того, що урядові перевороти вже нічого не вирішували. «Головне було втрачено, — вважав Василь Прохода. — Боротьбу за українську незалежність провадили ліпші військові частини, так мовити, в силу інерції, яка була значною, без огляду на урядовий політичний курс. У цій боротьбі об'єднуючим було ім'я Петлюри. Всі були петлюрівцями, не знаючи й не бачивши особи самого Петлюри, як то було і зі мною особисто, — продовжував Прохода. — Стати оскілківцями вони вже не могли. Тому намір Оскілка із самостійниками побороти урядове безладдя вніс у ряди борців ще більше безладдя…» [96, с. 330].

Спочатку справи у заколотників йшли добре. До рішучих дій їх підштовхувало глибоке переконання, що Петлюра є «ліквідатором нашої державності». Відтак намір «врятувати Батьківщину» видавався шляхетним — принаймні для них самих [77, с. 54, 55].

Ось спогади самого Оскілка: «О 23-й годині ночі план був готовий, і викликаним на ту годину учасникам перевороту було дано наказ при такій диспозиції: «Сотникові Гризлу з кінною сотнею в 92 чоловіка (це була штабна сотня, зорганізована з бувших лейб-гвардійців царської армії) о 2 год. ночі нагло напасти на станцію Здолбунів і заарештувати С. Петлюру; Галицькому полкові розташуватися на станції в повній бойовій готовності і бути в моєму розпорядженні; 2 бронепотягам бути готовими до маршу; кінній сотні на чолі з сотником Лєгіном утримувати рух у місті; Луцькому полку о 6 годині відправитися на фронт під Коростень у резерв 1-го корпусу! На обличчях учасників і в розмові видно було радісний настрій… Всім усміхався крутий поворот до ліпшого, урятування Батьківщини підбадьорювало, змушувало з більшою силою працювати» [77, с. 55, 56].

О 1-й годині ночі згідно з наказом сотник Гризло доповів, що сотня виступила на Здолбунів. О 2-й годині Галицький піший полк кількістю 2900 чоловік зайняв станцію. О 3-й годині політичний відділ доповів про арешт Кабінету Міністрів… О 3-й годині 20 хвилин на розвідку до станції Здолбунів виїхав бронепотяг, бо від сотника Гризла не було відомостей про арешт Петлюри. Нарешті розвиднилося. Ранок 29 квітня був ясний і теплий… О 7-й годині повернувся бронепотяг із сотником Гризлом, котрий доповів, що арештувати Петлюру не вдалося, бо коли сотня прибула до Здолбунова, то «натрапила на міцно обставлений двірець, а потяг Петлюри по зближенню сотні до двірця одійшов до Дубна». Коли ж сотня, не говорячи нікому про свою місію, вивантажилася на станцію, два курені піхоти хотіли її обеззброїти, і Гризло змушений був вивести своїх людей зі Здолбунова [77, с. 56].

Сталося щасливе для Петлюри непорозуміння між учасниками заколоту — Галицьким полком ім. Володимира Оскілка і штабною сотнею Оскілка на чолі із Семеном Гризлом.

Хоч Головному отаманові вдалося уникнути арешту, але Оскілко видав наказ, в якому інформував, що тимчасово взяв владу у свої руки, а Петлюру і «соціалістично-большевицький уряд, котрі вели до загину нашої державності», усунено [77, с. 57].

О 10-й годині ранку вийшов спеціальний випуск армійської газети «Вільна Україна», де було оприлюднено перші накази і відозви Володимира Оскілка, а саме: «Наказ № 1. По військах Української Народної Республіки. Всім, всім, всім!», «До Українського республіканського війська», «До губерніальних, повітових, волосних, народних управ, до всіх земельних установ, до міських самоврядувань», «До українського селянства», «До населення», «До всіх урядовців». Звернення були антимосковські за духом і спрямовані проти тих, хто, на думку Оскілка, зраджував справу української державності, йдучи на зговір з червоними росіянами.

Було в газеті опубліковано й телеграму: «Штаб 17-ї дивізії. Головнокомандувачу Отаману Оскілкові. Слава Матері Україні, Слава отаману Оскілкові! Слава! Слава! Отаман Пузицький». Пузицький пізніше стверджував, що такої телеграми не посилав, а від його імені це зробив якийсь «доброзичливець». Взагалі, Пузицький підписувався як «полковник Пузицький» і ніколи — як «отаман Пузицький»…

29 квітня «численні війська в Рівному на місцевому майдані кричали: «Слава головнокомандуючому українськими збройними силами отаманові Оскілкові!» [115, с. 24].

Справді, вранці 29 квітня близько 10 тисяч козаків і старшин, вислухавши накази нового Головного отамана, виявили радість і криком «Слава!» вітали зміну влади. Близько 12 години прибула делегація від Трудового конгресу на чолі з Воропаєм і «привітала з великою радістю нову еру… та просила вжити всіх заходів для врятування Батьківщини» [77, с. 65]. «Потім слідували делегація за делегацією, радісно вітаючи зміну влади…» Всі висловлювали надії на щасливий кінець боротьби з більшовизмом. Найбільш чисельною виявилася делегація Рівненського трудового конгресу. Попри радість, що його визнано головнокомандувачем, Оскілко розумів, яка витворилася загрозлива ситуація: поляки вдарили на Сарни, загрожуючи відрізати цей важливий комунікаційний вузол; у Ковель прибуло вісім полків галлерівської піхоти і два полки кавалерії, під Луцьк кинуто нові польські частини. Незважаючи на тривожні повідомлення штабу, Оскілко не зміг відмовитися від запрошення виступити на з'їзді Рівненського трудового конгресу. Півгодини виступав він перед цим «повітовим парламентом». «Радости і оваціям тут не було кінця» [77, с. 65]. А Василь Прохода зі своїм полком уже вирушив на ліквідацію виступу Оскілка.