Розділ «Конфлікт зі «старшим громадянством»»

На початку листопада 1922 року було засновано академічну громаду. Головою студенти обрали Миколу Буєвського, а його заступником — Василя Проходу. Оскільки Микола невдовзі відійшов від справ, то головував у громаді кубанець.

Студенти — переважно молоді люди з великим життєвим досвідом, який здобули на фронтах однієї, а то й двох воєн. Ще під час перебування в українському війську вони відчули на собі наслідки «отаманії політичних діячів», тож і негативно ставились до них, вважаючи, що вина за поразку лежить саме на їхніх плечах. Частина тих діячів, опинившись на еміграції, продовжувала грати роль «старшого громадянства» — досвідченого і непомильного. Їхня самовпевненість, непохитна віра у свою провідну роль, а часом і демонстрація вищості дратували не одного. На цьому ґрунті й виникло непорозуміння між старшим і молодшим поколінням [97, с. 13].

Зачіпкою до першого конфлікту між професурою та студентами стала дискусія на тему, якій бути академії. Справа в тому, що УГА мала статус звичайного технікуму з курсом навчання на три роки (6 семестрів). Студенти ж хотіли «поважно вчитися», щоб здобути собі відповідне становище у суспільстві. А в господарській академії «бракувало відповідних професорів з певним науковим стажем», відтак вона не могла вважатися високою школою [97, с. 14].

«У листопаді 1922 року загальні збори академічної громади ухвалили домагатися введення в УГА чотирирічного курсу навчання з п'ятим роком для підготовки до державного іспиту та дипломної праці». Відділи закладу мали стати факультетами з відповідними деканатами та професорськими радами, а програми мусили відповідати вимогам високих шкіл у ЧСР. Студенти пропонували залучити до навчального процесу кваліфікованих чеських професорів — на кафедрах, де не вистачало українських. По успішному закінченні УГА студенти мали отримати дипломи інженерів [97, с. 14].

Така постанова обурила викладачів. Напевно, зіграли роль ревнощі та бажання тихого спокійного життя. Професорська рада не збиралася зважати на ухвалу академічної громади і у випадку повторення подібних зборів погрожувала розпустити її. Та вояки не злякалися. Ба більше, вони написали меморандум, у якому висвітлили свої вимоги. Документ підписали 120 студентів. З його примірником Василь Прохода та Володимир Мірошниченко поїхали в Прагу до голови Українського громадського комітету. Але Микита Шаповал не побажав прийняти представників «невдячного» студентства. «Змилостивився» його заступник Никифор Григоріїв, колишній член Центральної Ради і міністр освіти в безталанному уряді Всеволода Голубовича.

Позиція Григоріїва була така: не встигли ще стати студентами, а вже бунтуєте, так можна далеко заїхати… Обурившись, він пообіцяв звільнити «бунтівників» з академії.

— Йдіть собі до чеських шкіл! — «грізно» кинув колишній міністр.

Забув Никифор, що говорить з вояками. Інакше не намагався б залякати їх…

Врешті «старше громадянство» здало свої позиції — і в громадському комітеті, і в академії. А уряд ЧСР знову пішов назустріч. І УГА стала вищою школою з трьома факультетами. Її рівень підняли визначні чеські професори — доктори Юліус Стокляса, Ян Граський, Теодор Єждік, Т. Кецлік, Теодор Кашпарек, Вілібальд Шевчик, Рудольф Кукач, інженери Войтех Кайслер, В. Гесль, Алоїс Нехлеба та інші. Характерною рисою викладів чеських професорів була стислість і ясність суті дисципліни, підтвердженої конкретними, реальними прикладами з практики, без затемнення другорядними подробицями…

У Москві і Харкові успіхи академії викликали люту ненависть, тож в «отамани куркульських банд» потрапила і чеська професура…

«Старшим українським громадянством» були невдоволені й члени інших академічних громад та студентських організацій. Це стало очевидним на Установчому з'їзді Центрального союзу українського студентства. Відбувся він у липні 1923 року у вільному місті Гданськ. Участь у зібранні взяв і Василь Прохода як уповноважений делегат господарської академії, навіть виступав. Розповівши про діяльність академічної громади, охарактеризував завдання студентів як підготовку до національно-культурної роботи в Україні.

На з'їзді лунало багато гострих виступів. Що казати, українці, програвши боротьбу за свою Батьківщину, опинилися на чужині в дуже складних життєвих умовах. І хтось мусив відповісти за це. Але серед вищого керівництва УНР не знайшлося жодного діяча, який визнав би свою персональну провину в катастрофі. Тож ці імена «мовчазних діячів» називала гаряча молодь.

Василеві запам'ятався виступ львівського делегата Юліана Вассияна, який репрезентував Професійну організацію українського студентства. Вассиян різко критикував українські демократичні партії, особливо соціалістичні з еміграційного табору УНР, звинувачуючи їх в угодовстві з польським урядом, який проводив виразну антиукраїнську політику. Вассиян «пропонував бойкотувати польські високі школи і тих українських студентів, які давали перевагу польським школам та належали до польських студентських організацій» [97, с. 23]. Його пропозиції від імені організації українських студентів у Берліні активно підтримав Петро Кожевників, з яким Прохода у Пйотркуві-Трибунальському творив «Просвіту». А от кубанець за резолюцію, що засуджувала діяльність українських урядових партій, не голосував, бо вважав, що «на них і без того вороги української державности виливали повні відра помиїв» [97, с. 24]. «Ми всі вийшли з лав Армії УНР, — казав Василь, — а тому у нас збереглася певна пошана до пройденого під прапором УНР шляху збройної боротьби за незалежність України» [97, с. 19].

Повертався у Подєбради Прохода через Берлін. Кожевників провів цікаву екскурсію цим старовинним містом. «Без огляду на його експансивність і наше розходження в поглядах, у мене з ним була спільна психологічна вдача без особистої неприязні, — писав Василь Прохода. — Але з галичанами того психологічного контакту я не міг встановити, не було у більшости з них щирости. Щось у багатьох із них було від єзуїтства… Я був для них чужий зі (своєю) степовою вдачею, а вони в більшості вважали себе європейцями зі значно вищим світоглядом. А тому коли я не визнавав їхнього авторитету й не йшов з ними, то був «проти них». І вони створили мені опінію, характеризуючи мене як сільського «дядька», відсталого від духу часу, який не може репрезентувати поступове студентство» [97, с. 24].

Не бажаючи брати участі у політикуванні, що призвело до поділу студентства в Подєбрадах на групи, Василь невдовзі відійшов від громадського життя і повністю віддався науці.

На лісовому відділі стосунки між студентами були надзвичайно дружніми, хоч і мали вони різні політичні погляди: Проходу та Івана Зваричука вважали уенерівцями, полковника Василя Мурашка — гетьманцем, а учасника Першого зимового походу Армії УНР Віталія Білахіва — «піднебесним соціалістом» (так його називали за ідеалізацію соціалізму «без огляду на негативні явища застосування його у практичному житті») [97, с. 34; 79, арк. 7].

Василь Мурашко вважав, що для зміцнення Української незалежної держави насамперед треба було створити корпус жандармерії, а катеринославець Білахів заперечував будь-який примус в Українській державі. Інші ж кепкували з їхньої вічної суперечки.

Майже всі студенти лісового відділу добре співали. Особливо це виходило у полковника Мурашка, білоцерківця Зваричука та харків'янина Юрія Сас-Тисовського. Якось у ресторані, де їх пригощав чеський лісовий технікум, українці своїм співом викликали бурхливі овації відвідувачів.

Сас-Тисовський і Зваричук відзначались й умінням танцювати. Компанію їм завжди складали Михайло Гаврилів-Буяр та Михайло Міткович. Тож їх охоче запрошували організатори різних курортних вечірок. І козаки гідно представляли академію у «вищому» курортному товаристві.