Розділ «Українці в Терезині»

Обговоривши наслідки розмови зі здичавілим полковником Гавронським, вирішили заснувати гурток самочинно і вже під іншою назвою, більш радикальною — Гурток членів української бібліотеки. Статут власноручно затвердили 12 чоловік. І це з кількохсот полонених українців! Причиною нехоті була не тільки низька національна свідомість багатьох українців, а й страх перед Росією.

Більшість вважали, що Росія обов'язково переможе у Світовій війні, «а потім притягне до відповідальності всіх тих, хто брав навіть пасивну участь в українській роботі в таборах», бо бути українцем означало «бути антидержавником» [129, с. 25, 26].

Та сміливі завжди є. Кедриновського, вже старшого віку прапорщика, обрали головою гуртка, Василя Проходу — секретарем, а Костя Курила — бібліотекарем. Членський внесок становив 3 австрійські крони. На ці кошти купували нові книжки.

Разом з Костем Курилом, Василем Гавриленком, Семеном Зубчуком, Сергієм Калитенком та М. Костенком кубанець став одним з «най-енергійніших діячів терезієнштадтського гуртка». Всі вони опинилися на сторінках «чорної книги» російських шовіністів [74, с. 7].

Ще на початку діяльності гуртківці визнали часопис «Боротьба» Лева Юркевича шкідливим. Кость Курило та Василь Прохода від імені товаришів написали Юркевичу, що «своїми безпідставними наклепами на діячів СВУ він лише шкодить українському визвольному рухові», а сам ступив на шлях національного самозаперечення [111, с. 4]. Натомість дороговказом став «Вістник Союзу Визволення України».

Якось Кость Курило одержав від члена президії СВУ Андрія Жука вістку про українізацію табору для солдатів у Фрайштадті в Горішній Австрії та фрайштадтську газету «Розвага», яка інформувала про національно-культурне життя полонених. Успішна діяльність козаків-українців у Фрайштадті зумовила рішучість старшин-українців у Терезині. Членів гуртка української бібліотеки збільшилося до півсотні [93, с. 2].

З часом вороже ставлення до них уляглося, більше того, й поляки, беручи приклад з українців, заснували свій гурток. Ніхто так і не довідався, «чи мали вони свій статут і чи затвердив його їхній земляк полковник Гавронський» [96, с. 198].

Серед інших активно творили українське життя брати Калитенки з Києва. Старший, Сергій, до війни працював диригентом. Обидва чудово співали на зборах бібліотечного товариства. Зокрема, виконували пісні в обробці Миколи Лисенка. Коли ж Кость Курило виписав з Відня збірник українських пісень, Калитенки захопилися ідеєю створити «Малоруський хор», запросивши до нього співаків-українців з російського хору, де вони складали більшість [96, с. 198].

Справа пішла жваво — український хор зростав кількісно і якісно, а перший його концерт викликав величезний резонанс. Оскільки в казематі, пристосованому до театрального приміщення, всі охочі вміститися не могли, хор мусив виступати тричі. Авторитет українців зростав. Москалі перестали глузувати.

Членом бібліотечного гуртка став і колишній артист київської (чи харківської) «малоросійської» трупи М. Костенко. Побачивши, який фурор викликав український хор, він вирішив створити драматичний театр і попрохав Костя Курила виписати з Відня українські п'єси. Невдовзі Малоросійську драматичну трупу було створено. Знайшовся й художник-декоратор, а комендатура дозволила придбати реквізит і цивільне вбрання — чоловіче і жіноче. До трупи увійшли два полтавчани з подібними прізвищами — Дорошко і Горошко. Вони грали жіночі ролі. Костенко так їх вишколив, що на сцені артисти поводилися як справжні дівчата — і ходою, і манерами. Сила перевтілення була такою великою, що присутні на виставах австрійські офіцери комендатури йшли за лаштунки з перевіркою — мусили переконатися, що це справді хлопці, а не дівчата, які незаконно пробралися до табору.

Першою поставили «Сватання на Гончарівці». Комедія мала великий успіх. На вимогу тих, хто не зміг потрапити на прем'єру, її повторили. Популярність здобули й інші п'єси: «Степовий гість», «Невольник», «Мартин Боруля», «Суєта». Завзяття аматорів було настільки велике, що вони спромоглися поставити навіть опери — «Наталку Полтавку» та «Запорожця за Дунаєм». Звісно, що не обійшлося тут без допомоги братів Калитенків і співаків їхнього хору.

До нашого кола пристав і поручник Фабріціус — фін за національністю, який, проживаючи свого часу в Україні, оволодів українською мовою. Це був щирий чоловік, справжній товариш. Його захоплювало все українське. Він навіть написав історичну драму «Запорозький скарб», постановка якої мала в таборі Терезин великий успіх.

Москвинів злостило те, що «малороси» ставлять свої вистави двічі, а то й тричі, а їхній гурток змушений був обходитися лише прем'єрою. Доводилося втішатися тим, що «хохли», мовляв, «майстри танцювати, співати та грати комедії, а тому хай собі бавлять інших» [96, с. 200]. Не розуміли вони, що кожний успіх українського театру і хору сприяв національному пробудженню «малоросів» та викликав досі незнайоме почуття гордості за свій народ.