Розділ «Живе слово українського часопису»

Інформаційний комітет серйозно поставився до видання часопису «Вістки Сірих», який «живим словом» вів боротьбу з провокаторами, злочинним елементом, дезертирами, «не боячись сказати слово правди деяким «щирим українцям» і панам «отаманам», що ловили рибку в каламутній воді» [95, с. 117].

Перед нами — ч. 11 газети «Вістки Сірих», що вийшло вже після оскілківського перевороту — 4 травня 1919 року. Погортаймо його шпальти.

У час війни передовицями часто стають некрологи. Так було і на цей раз. Ось його лаконічний зміст: «2-го травня ц. р. в м. Луцьку передчасно — від плямистого тифу — помер Старшина 3-го сірого полку ГНАТ БОЙЧУК. Висловлюємо свій глибокий жаль із нагоди передчасної з нами розлуки нашого гарного друга і чесного трудяки ГНАТА БОЙЧУКА. Старшини й козаки Сірої дивізії» [12, с. 1].

«Всім по колії козакам і старшинам» — так називалася телеграма Головного отамана Симона Петлюри від 29 квітня 1919 року. «Повідомляю Вас, — писав Петлюра, — що отаман Оскілко зійшовся з російськими добровольцями-гетьманцями та зрадив Україні. Він одкрив більшовикам фронт і пішов проти нашого законного Правительства і Верховної влади. Оскілко і його штаб іде проти народу — селян і робітників, проти всього, про що дбало і дбає наше Правительство, аби задовольнити трудовий люд. Оголошую отамана Оскілка зрадником Українського народу. Вам, Козаки й Старшини, як вірним синам цього народу, наказую негайно заарештувати Оскілка і його штаб і тим зразу припинити його злочинну роботу та уникнути даремного пролиття братської крови, бо безпощадно буду карати всіх зрадників свого народу. Головний отаман Петлюра» [12, с. 1].

Телеграму Петлюри було опубліковано, коли Оскілко вже зазнав фіаско. Шкода, що Головний отаман не пояснив, чому це Оскілку треба було входити у зговір з російськими добровольцями, щоб відкрити фронт більшовикам?

А передовицею стала стаття «Луцьк, дня 4 травня». Це був відгук сірожупанника М. (очевидно, Михайленка) на події останніх днів. «На весь свій голос пролунали гасла, які піднесла ще російська революція, — писав він. — У великому здивованні перед бувшою Росією стояв і стоїть цей політично думаючий світ із запитом: «А чи переведе всі ті гасла, чи здійснить вона їх?»

Розкололася, розпалася Росія. Донині великого осоромлення зазнала московська безцарна, здавалось б, вільна земля, дійшовши до наболівшого навіть москалям своїм насиллям та безпутством більшовизму.

Гарні, красиві гасла піднесла й українська революція. Але і на Вкраїні невтримною хвилею розлилася мерзенність.

Там, у Московщині, прийшли людці з нечистими руками і соромом незмивним укрили кращі почуття і звичаї російського люду. Оганьбили, бажали зрадниками виставити кращих, старих, заслужених, суто-народніх провідників російського краю.

Багато ж лиха випало і на долю України. І тут були і є подібні людці. І тут було багато часом своїх несвідомих, а дуже часто чужих розумних провокаторів, які спровокували, оплямували, соромом великим укрили багато дечого історично-святого для Вкраїнської землі.

На Московщині небезпечний експеримент був припущений хоча би із Церквою, з релігійними святощами тієї землі. У нас же вороги України, починаючи з Павла Скоропадського, у своїй протиукраїнській праці оганьбили самі поняття «гетьман», «гайдамака», «отаман», «козак», нарешти, «петлюровець», «Петлюра».

Російський «таваріщ» кінча вже своє царювання, а його відгук наші «синки-базарники» ще беруть життя повними пригоршнями.

На Москівщині «таваріщ» все, що тільки міг, сказав і зробив і вже сходить зі сцени.

На Вкраїні іменно нині до пяненого, несвідомо-провокаційного реготу нашого синка-базарника примішується отрутне, далекозоре, але сховано-протиукраїнське хіхікання фаховця-чужинця.

І от в цей критичний час, коли, може, від декількох тижнів залежить, бути чи не бути славі України, в цей час приходять себелюбці-авантурники і роблять ревалізацію. Приходять партійники і викликують до озброєного двобою инші партії. Заявляються українці «без напрямку» і робляться виконавцями цього виклику. А «фаховець» сидить та «хіхіка». І знову насовувалося «пекельнеє свято», бо знову мала пролитися в цій необдуманній боротьбі братня кров.

Кому це потрібно?

Хіба фронтовики своїми грудьми захищають себелюбців-інтриганів? А друге, хіба нечувані позбавлення терплять активні оборонці України во ім'я панування лише однієї якої-небудь партії, яка, випадково взявши верх, відкинула б инші народні українські партії?

Хвала Богу, що все утихомирилося без пролиття крови. Тепер же треба, час вже стати більш реалістичними, розважливими, державно-розумними. Ті люде, які (працюють) не в постачаннях та в недосяжних штабах, але активно в полі з рушницею в руці боронять український край, роблять це лише завдяки своїй вірі, що прийде на Вкраїні час, коли себелюбство наших братиків-отаманчиків, чужа воля чужинців-фаховців і шкідливе і вщент руйнуюче розпорошення й колотнеча українських політичних партій не буде мати місця в державному будуванню України.

Не діло армії шукати шляхів порозуміння, примирення поміж українськими народніми партіями, яке нині доконче потрібне, необхідне. Будучи реалістами життя, кажемо: «Гляньте на наше вкраїнське село, чутко прислухайтеся його голосу про країну й соціалізацію».