Розділ «Злочин і кара»

Наступного дня до штабу Коростенської групи почали сходитися ватажки. За ними в повному безладді тяглися відділи. «Розмовляти з цими «командирами» було неможливо, а лише наказувати, тримаючи напоготові зброю, — стверджував полковник Пузицький. — У них була тенденція нікому не підлягати й ні за що не відповідати. Ніхто з них не знав, скільки є в частині вояків, чи є зброя, набої. Про харчування людей і коней — поняття не мали. Більш-менш був військовий порядок у Галицькому полку, який мав навіть похідні кухні австрійського зразку» [113, с. 79].

Під час наради до штабу ввійшли комісар П. Радзієвський і командир комендантської сотні. Збентежені, вони розповіли, що частини, які щойно прибули, грабують робітниче селище і помешкання залізничних службовців. Припинити розбій можна було лише силою зброї, тож командир групи наказав комендантській сотні відкрити вогонь по грабіжниках, що й було зроблено… Забитих закопали, арештованих загнали у вагони і виставили варту. Речі повернули власникам. Рішуче припинення безчинства багатьох привело до тями. По-іншому заговорили й ватажки частин, «обернувшись на покірних рабів» [113, с. 79].

Близько 12-ї години більшовики повели атаку з боку Васьковичів. Та від них вже ніхто не збирався тікати. Підпустивши ворога якомога ближче, сірожупанники розстріляли його з кулеметів та рушниць. А тоді ще й накрили гарматним вогнем. І пішли в контратаку. На плечах ворога увірвалися в Ігнатпіль. Червоні, не зупиняючись, бігли в напрямку Овруча.

Контррозвідка під час допитів полонених з'ясувала, що ворог мав під Ігнатполем поважні сили: три номерні полки, 8 гармат, два бронепотяги й багато кулеметів. Але дисципліна у більшовиків була кепська, вони боялися «німців» (так червоні називали сірожупанників) і не бажали з ними битися. І селяни вбачали в сірожупанниках німців. «Переодягли німців, навчили їх балакати і звуть українцями», — казали хлібороби. Взагалі на українське військо і різні «курені смерті» селяни часом дивилися як на грабіжників, а в більшовиках добачали визволителів. «Раз москаль — значить влада, значить порядок», — говорили люди [113, с. 80].

До грабунку козаків штовхав голод — через повну відсутність постачання. «Ми живемо, як птиці небесні», — висловився один з командирів [113, с. 81].

Багато зробили Пузицький і Прохода для впорядкування і забезпечення Коростенської групи. Активно допомогла й контррозвідка, яку вони почали творити в перший же день перебування в Коростені. Так, в околицях міста вона виявила «окремий» інженерний курінь, який мав силу різного майна. З «отаманом» цього куреня було чимало клопоту. Він уявив себе князьком — «нікого не визнавав і навіть большевиків не боявся». Мусив Пузицький арештувати його разом із прихильниками і відправити до Рівного. До своєї ж групи приєднав сотню з необхідним інженерним майном [113, с. 82].

Дуже допомогли в постачанні комісар Коростенського залізничного вузла П. Радзієвський, овруцький комісар та місцеві громадські діячі. А 23 січня несподіваний подарунок зробили залізничні робітники: вони передали Коростенській групі Армії УНР кулеметний бронепотяг, який таємно виготовили в майстернях (мабуть, для більшовиків), і вісім кулеметів до нього.

Того ж дня в депо контррозвідка затримала двох залізничників, які телефоном перемовлялися з більшовиками. Робітників скарали на горло.

Коростенська група, як і практично вся армія, належного постачання не мала. Військові частини вже давно звикли самі давати собі раду. І якщо в частині був талановитий господарник, козаки не голодували. 1-му Сірому полку пощастило. Тут хазяйнував кмітливий хорунжий Польовий. Маючи певну «валюту» (тютюн і спирт), він діставав все необхідне. Підгодовував і гарматників та козаків бронепотяга…

Оскільки в Коростенській групі не було суду, слідчих і прокурора, то роль «найвищого судді» мусив виконувати начальник штабу. А Прохода не мав жодної юридичної освіти, та й за характером був радше адвокат, ніж прокурор. Чуйність Василя врятувала життя багатьом…

Начальником розвідки в Коростенській групі значився командир Запорозької кінної сотні. Сотник був чоловік «енергійний, рухливий і про все довідувався, що і де сталось». Він люто ненавидів більшовиків. Причин для цього вистачало. Не бракувало й особистих мотивацій: червоні замордували його батька. Коли до козацьких рук потрапляв якийсь підозрілий суб'єкт, що вештався серед війська, сотник прагнув якнайшвидше його послати чортам у зуби. Але, як чоловік дисциплінований, мусив вести арештованого до штабу.

Василь Прохода уважно перевіряв документи, з'ясовував особу затриманого, питав, звідкіля він і що тут робить. Намагався пізнати його людські якості. Оскільки в'язниці група не мала, то підозрюваного відправляли або на волю, або на той світ. Василь уважав, що самої лише підозри не досить, щоб засудити людину на смерть. І слідство закінчував, як правило, словами:

— Відпустіть його!

Сотник мало не плакав з розпачу.

— Та то ж справжній большевик, чому ви його відпускаєте?!

— А большевик хіба не людина? — щиро відповідав начальник штабу. — Злочину проти нас він тепер не зробив і, напевно, вже не зробить. Для чого ж його, безборонного, розстрілювати?

Та все ж одного разу Прохода втішив начальника розвідки — «віддав йому» диверсанта. А що робити, як того піймали на гарячому — коли підкладав динаміт під залізничний міст? Милосердя в такому випадку стало б службовим злочином.