Розділ «Чорноморський кіш»

Мала числом Сіра дивізія відповідала за величезний простір — Чернігівщину. В мирний час сірожупанники ще могли б дати раду, але коли кордон України перейшли частини 8-ї совєтської армії, що нараховувала 75 тисяч багнетів, 70 гармат і 427 кулеметів, сподіватися на успіх вже не доводилося. Тим більше що єдину українську дивізію, яка протистояла червоній навалі, очолював нерішучий чоловік.

Ситуація ставала загрозливою: треба було звужувати фронт, простіше кажучи, відступати до Києва. Несподівано у Бахмач на зміну сірожупанникам прибув ешелон Чорноморського коша — 1-й Чорноморський полк підполковника Є. Царенка. Перше бойове хрещення чорноморці отримали під станцією Мотовилівкою ще на початку протигетьманського повстання.

Царенко пояснив Пузицькому, що Головне командування перекинуло сірожупанників на іншу ділянку фронту, мовляв, через те що Сіра дивізія має половину вояків із Чернігівщини, «які в місцевих обставинах не є певні», тобто можуть розійтися по домівках [96, с. 279].

— Пане підполковнику, — звернувся Пузицький, — чи сподіваєтесь ви, що довго зможете тут витримати? Ми збираємося відійти звідси, а ви приходите як на щось певне.

Царенко був настроєний рішуче. Краще би розпитав Пузицького, що і до чого…

Почувши у відповідь ледь не браваду, мовляв, Чорноморський кіш невдовзі виб'є таращанців з України, Пузицький здивувався. І не став переконувати командира 1-го Чорноморського полку, що той помиляється. Лише заявив, що коли чорноморці прийшли на зміну, то 1-й Сірий полк завтра відходить.

Зіскочивши зі сходинок вагона, Пузицький вибухнув:

— Чи вони подуріли, чи не мали розуму?! То впадають у сплячку, то реагують у найдурніший спосіб. Харківщина і майже вся Полтавщина з Чернігівщиною зайняті большевиками, а вони з місячним спізненням пакують сюди чортові в зуби цих чорноморців… Але хай роблять що хочуть. Вольному — воля, а дурному — поле. Я несу відповідальність за свій полк. Запитаю начальника дивізії, і якщо він не заперечуватиме, завтра від'їдемо.

Сталося так, як і передбачав Пузицький: три полки Чорноморського коша командування кинуло в різні міста Чернігівської губернії, там вони і потрапили дідькові в зуби. Лише частина 1-го Чорноморського полку під командуванням Царенка вирвалася з оточення.

За свідченням полковника Володимира Савченка, Чорноморський кіш свого бойового завдання не виконав, розклався, частина чорноморців «розійшлася по хатах, частина ж перейшла до большевиків і тільки жменька по-лицарськи билася за честь і самостійність своєї Батьківщини…» [119, с. 139]. Одним з тих героїв був Павло Чорниця, організатор Вільного козацтва на Катеринославщині, учасник боїв проти більшовиків і махновців. У його відділі «була дисципліна, боєздатність і національна свідомість», — стверджував козак Ларіон Криловецький [44, с. 222].

Коли штаб його загону стояв у Лозовій, Павло Чорниця несподівано отримав наказ прибути в розпорядження штабу Чорноморського коша на станцію Ніжин. Наказ командування отаман Чорниця виконав — передав свій відділ сотникові Голубу, взяв із собою кілька старшин та дружину (перекладача німецької мови, учасницю бойових дій) і виїхав на Чернігівщину. У Ніжині йому наказали формувати кінний відділ. Ларіон Криловецький стверджував, що і в новоствореному загоні «панував повний послух і дисципліна». Та все ж у січні 1919 року отаман Чорниця з товариством та іншими частинами чорноморців під натиском більшовиків відійшов на південь до Переяслава. А червоні і тут! І сказав отаман вибити їх з міста. «Як завжди, отаман Павло Чорниця був у передній лаві, — згадував Ларіон Криловецький. — Тому що отаман Чорниця був у червоному жупані, підперезаний ясно-синім поясом, ворогові було легко його розпізнати. Ворожі кулі градом падали навколо отамана. Одна з куль влучила отаману в серце. Як сніп, звалився наш любий отаман на сиру землю. На щастя, підоспіли частини Чорноморського коша. Ворог заломився і почав відступати» [44, с. 223].

Тіло забитого поклали на фурманку й рушили через Дніпро. Поховали його з належними почестями у Білій Церкві. Загін перейменували на Чортомлицький кінно-козачий імені отамана Павла Чорниці полк. А смілива жінка отамана, пані Чорниця, поїхала в Одесу. Сліди її загубилися, та й хто шукав їх…

Залишки Чорноморського коша відступили на Поділля, де їх приділили до інших частин, зокрема Запорозької Січі Юхима Божка. Кіш як бойова одиниця перестав існувати.

Зазнали втрат і сірожупанники: напередодні від'їзду збунтувалися чернігівці, які не хотіли покидати своєї батьківщини, — і дві сотні козаків, а тепер дезертирів, у сіро-синіх шинелях, з речовими мішками за плечима, відійшли на Сосницю.

З чернігівців у 1-му Сірому полку лишилося близько трьохсот душ. «Вони зжились із нашими кадровими сірожупанниками і від'їхали зі свого краю… Дома вони не мали маєтків, а тому були вільні» [96, с. 282].

Десь опівночі 15-го чи 16 січня 1919 року ешелони сірожупанників прибули до Києва. В місті безупинно лунали постріли. Хто в кого стріляв, розібратися було неможливо.

Вранці прийшов наказ вирушати до Коростеня.