Розділ ««За національне ім'я рідної землі» (Замість післямови)»

(Замість післямови)

«Найбільшим злом ми вважали національне поневолення…» — так визначив світобачення вояків Армії УНР Василь Прохода [97, с. 82]. Це він заявив без патетики, тихо і спокійно. Бо не був актором чи позером.

Але до цієї істини кубанець дійшов не одразу. Визначальною стала зустріч у 51-му полку російської армії з вільноприділеним Федором Королем. Від нього кубанець уперше почув як палахкотять вірші Тараса Шевченка. Тоді, 1913 року, Василь Прохода вперше задумався над долею українського народу. Не менша роль і миргородського козака Костя Курила, з яким Прохода запізнався в австрійському полоні. Кость мав цілу скриню українських книг, серед яких був і «Кобзар» Тараса Шевченка, який справив на Василя неймовірне враження. А твір «І мертвим, і живим, і ненарожденним…» мов громом прибив.

В своїй хаті своя й правда,

І сила, і воля.

Ці слова стали життєвим кредо кубанця Проходи.

Національному пробудженню сприяла й дружня політика австрійців та німців. Вони допустили в табори діячів Спілки визволення України, які вільним і розумним словом виіскрили в душах українців бажання стати вільними на своїй землі. «Не цурайтесь вільного слова, — воно має творчий дух! Із рабів воно робить вільних громадян!» — невдовзі вже й самі закликали пробуджені сини України [15].

Стати на шлях боротьби «за національне ім'я рідної землі» допомогли й росіяни. Символом їхнього зневажливо-кпинного ставлення до українців став Василевий вчитель у станиці Уманській Сергій Михайловський, який буквально тратив рівновагу, коли чув українське слово.

— Ей, ти, — з погрозою цідив він, почувши, що хтось з дітей говорить українською, — што ти там бунчіш? Я тєбя, каналія, вздую как сідарову казу!..

А жорстока пацифікація української Галичини і Лемківщини 1914 року, свідком якої став кубанець, остаточно протверезила від чаду російського патріотизму. Внутрішній протест засвідчив, що під російською шинелею у нього билося українське серце…

І все ж наука не завжди допомагає.

Московський окупант багатоликий. І не всі його личини явні. В одній з них (Таращанській дивізії) Василь Прохода побачив спасіння для України. І став на хибну стежку. До помилкового рішення підштовхнуло розчарування Українською Державою гетьмана Скоропадського, яка мала недоукраїнський характер. Підкупили і соціальні гасла більшовиків. Кубанець вирішив перейти північний кордон і влитися в лави таращанців. Хіба знав він, що тих уже встигли загнуздати московські комісари.

Василя врятував щасливий випадок — зустріч на вокзалі в Конотопі з товаришем — сірожупанником Малевичем. Завдяки йому Прохода і повернувся в «родину національних романтиків» — Сіру дивізію [96, с. 248].

Національні романтики, які зі зброєю в руках добувають свободу для себе і свого народу, — святі люди. І тут немає жодного перебільшення. Це підтвердили і євреї, які загалом з недовірою і недружньо ставилися до Української держави та її війська. «Що це воно — звичайні салдати?.. — дивувалися вони, спостерігаючи за сірожупанниками, які скрізь встановлювали лад і спокій. — Козаки?!. Ах, які ж ви славні люде». В Житомирі, Бердичеві, Луцьку та інших містах євреї, згадуючи «сірих», говорили: «Так, це були люде, це було військо» [95, с. 116, 117]. А євреї в часи війни були дуже чутливим барометром…

Когось з читачів, напевно, здивувало, що більшість сірожупанників мали соціалістичні переконання. Діяч тієї доби Дмитро Дорошенко називав їх «майже комуністами». Прохода визнає це (хоч до матеріалізму ставився негативно). «Будучи інтелігентним пролетарем, — писав кубанець, — я нічого не мав проти введення в Україні цілком соціялістичного чи навіть комуністичного устрою, лише, щоб він був дійсно українським, що давав би можливість повному й вільному розвиткові української національної культури…» [97, с. 20].

У роки Визвольної боротьби більшість борців за Українську державу сповідували ліві переконання. І це зрозуміло, адже століттями український народ був відсторонений від багатств рідного краю. Українці своєю працею здобували становище для інших — росіян, поляків, євреїв… Так що націонал-комунізм у ті часи дивиною не був. Зокрема, його сповідувала партія боротьбистів. Подібні погляди мало й багато безпартійних. І в цьому нічого страшного немає. Головне, щоб вояк знав, хто ворог і в який бік стріляти. Боротьбистів націонал-комунізм завів у глухий кут «співпраці» з окупантами, а сірожупанникам подвоював завзяття в боротьбі проти московської комуни.

Хоч на полях битв кубанець Прохода все зробив, щоб здобути для свого народу свободу, він її не дочекався…

Поховали ветерана у Бавнд-Бруку, біля церкви Андрія Первозванного, де спочивають видатні сини України (хоч військовий ранг він мав не такий уже й високий — життєвий подвиг вимірюється не званнями і посадами).

До слова, генерали УНР пропонували Василеві Проході підвищити звання, але він «рішуче відмовився, бо вважав, що це була би насмішка над тими, які здобули звання на полю бою» [70А].