Розділ «Чорна рада»

2 лютого 1919 року стало критичним днем у долі змученої боями і морозами Коростенської групи.

Вранці наші частини почали організовано відходити на нову лінію оборони. В Ігнатполі командир залишив тільки кінну чоту Окремої запорозької сотні й сотню сірожупанників, які вели розвідку і наглядали за ворогом.

Але козаки 55-го Народного визволення полку не хотіли обсаджувати нові позиції вздовж річки Уж, а зачали вимагати негайного відпочинку в запіллі, бо вони, мовляв, не гірші за наливайківців, яких за переговори з більшовиками було відправлено в Рівне. Штаб ультимативно наказав тримати свій відтинок фронту. Прохода нагадав й про військово-польовий суд. Тоді ворохобники самочинно покинули позицію.

Довідавшись про це, полковник Пузицький поспішив на передову підбадьорити змучених козаків чотирьох сотень 1-го та 4-го полків сірожупанників, на яких грізною хмарою насувалися червоні (близько трьох-чотирьох тисяч). А Василь Прохода залишився в Коростені-Подільському координувати діяльність групи.

Була третя година по обіді. Василь якось не помітив, що з телеграфу, де містився штаб групи, зникли всі телеграфістки. Дівчата «були гарненькі, як квіточки, й патріотки-українки», до того ж виявили себе кваліфікованими працівниками — «три чверті праці в штабі робили вони не гірше за військових канцеляристів і телеграфістів, яких до того ж ще й не було». Василь Прохода називав їх «співробітницями-древлянками» [94, арк. 956].

І ось залишилися тільки старший телеграфіст і начальник штабу. «У завше галасливому телеграфі настала мертва тиша». Час од часу, щоправда, нервово вистукував то один, то другий апарат, але після невдалих спроб викликати відповідь замовкав [94, арк. 956 зв.].

Було тихо і на станції. Раптом «із галасом пролетіла зграя ворон… І знову — напружено-нервова тиша. Щось готується… Завше спокійному сотникові Проході стало трохи моторошно» [94, арк. 956 зв.]. І ось почулися вигуки. Це мітингував 55-й Народного визволення полк. Чорна рада почалася… Заколотники виставили проти штабу групи кулемет, а до дверей — варту. Потім роззброїли козаків, які стерегли більшовицьких делегатів.

— Товарищ начальник штаба! — звернувся до Проходи латиш, якого привели бунтівники. — Эти товарищи думают, что мы арестованы, и пришли освободить нас. Это какое-то недоразумение. Что нам делать?

— Можете робити що хочете. Ви тепер цілком вільні. Але раджу ще раз: повертайтеся до своїх. Я вважаю вас порядними і чесними людьми, тож не раджу їхати до Рівного: там нічого доброго вас не чекає. Я перекажу на передову позицію, щоб вас без усякої затримки пропустили…

— Нас товарищи приглашают на митинг. Мы все-таки посоветуемся… Разрешите нам пойти к ним?

— Будь ласка…

Минуло півгодини. Знову різко задеренчав телефон. Це командувач Коростенської групи наказував перевести штаб й ешелон із постачанням сірожупанників на станцію Коростень-Центральний.

— Вже пізно, — відповів на це Прохода.

— Як?! Що ви кажете! — закричав у телефонну трубку Пузицький, почувши доповідь начальника штабу про ситуацію на станції. — Я їду із відділом сірих до вас!

Тим часом мітинг грізно гомонів. «Старший телеграфіст захопився знищенням телеграфних стрічок із записами оперативних оповіщень і розпоряджень, — згадував кубанець. — Вони горять червонуватим полум'ям. Сотник Прохода машинально складає докупи всі папери штабу… Слід ці папери спалити…

Влада на станції Коростень-Подільський перейшла до Чорної ради…

Коли більшовицькі делегати не дурні, а хоч би і дурні, але хочуть жити, то мусять використати ситуацію й оголосити в Коростені совєтську владу. Вони ж мають знати, що з порожніми руками назад їм повертатись не можна — там їх по голівці не погладять. Нічого доброго не обіцяє й подорож у штаб Оскілка. Більшовики можуть врятувати своє життя тільки ціною життя Проходи й інших, що не встигнуть утекти. Заколотники готові їх слухати. Два-три палких слова — й він за п'ять хвилин висітиме на телеграфному стовпі. «Але чого це вони так довго вагаються?.. Що вони зроблять?.. Ага, йдуть!» [94, арк. 956 зв., 957].

У штабі загрюкали підборами латиші, росіянин і троє «народних визволителів».

— Вот видите, товарищ! — звернувся латиш до Проходи. — Мы — свободны. Ваши же казаки освободили нас… Может, теперь мы прийдем к взаимопониманию?