Розділ «Чорна рада»

— Раз влада на станції у ваших руках — будемо товаришами, — сумно всміхнувся у вуса начальник штабу. — Але щодо порозуміння, то будемо говорити одверто. Чого ви від мене хочете? Перш за все ви, як старшини, мусите розуміти, що без наказу я не маю права вести які б то не було переговори, а по-друге, мої права тут обмежуються он тим кулеметом. Частини, яким я можу давати накази, за 7 верст відси… Значить, мої розпорядження, що будуть суперечити інтересам української армії, залишаться невиконаними, та й таких розпоряджень я не віддам.

— Что же нам делать? Нас послали, чтоб прекратить эту взаимную резню. Время уже начать братские взаимоотношения обеих демократических республик.

Простодушність більшовиків виявила, що не вони, а він, Василь Прохода, господар становища на станції.

— Цілком розумію вас і страшенно жалкую, що ваше щире бажання зробити велике діло залишиться нездійсненим. Ваш уряд ніколи не відмовиться від влади на Вкраїні, а ми, вкраїнці, ніколи її добровільно не визнаємо. Ви запитуєте, що вам робити?! Ми хотіли відправити вас до штабу головнокомандуючого. Зараз ваше становище змінилось. Не як начальник штабу, а як чоловік раю вам повернутися до своїх. Я можу зробити розпорядження, щоб вас пропустили на фронті. Командуючий групою дасть на це згоду. Гарних наслідків од подорожі до головнокомандуючого ні для справи, ні для вас персонально не сподівайтесь. Отже, вибирайте, що вам до вподоби.

— Та що з ним балакать. Казав я, що нічого з цього не буде, — буркнув один козак.

— Мы пойдем еще посоветуемся с товарищами, — відповіли більшовики й вийшли з телеграфу.

— Пане Антоне! — Прохода підбіг до старшого телеграфіста. — Можете вже не палити стрічок. Над станцією ще довго буде розвіватися жовто-блакитний прапор.

— Невже?! Але чому вони ще стоять із кулеметами?

— А то нічого. Тепер вони вже не страшні. — Начальник штабу сів і почав писати наказ Лохвицькому республіканському куреневі зайняти відтинок фронту, що раніше був визначений для 55-го полку Народного визволення.

За чверть години знову прийшли більшовицькі делегати.

— Мы решили ехать вместе с полком ваших казаков в Ровно к главнокомандующему.

— Ну, що ж… З Богом! Най буде по-вашому, — із сумом промовив Прохода.

Йому страшенно не хотілося, щоб ці ідеалісти їхали до Рівного. «Там їх не зрозуміють. Їм безперечно припишуть деморалізацію наливайківців і бунт народньовизвольників, а за це… смертна кара» [94, арк. 958].

— Так чого ж нам і досі не дають паротяга? — нахабно кинув «народний визволитель».

Начальник штабу підійшов до віконця, що сполучало відділ служби руху з телеграфом, і звернувся до поручника Чернявського:

— Будь ласка, дайте негайно паротяг до ешелона «народньовизвольників» і відправте його! Подорож до Рівного через Звягель — Шепетівку. Наказ командувача групи.

Більшовики сердечно потиснули руку Проході. За п'ять хвилин «народні визволителі» зняли охорону й забрали кулемет. Невдовзі тихенько рушив потяг. «Ідеалісти-большовики поїхали…» [94, арк. 958].

Було тихе зимове надвечір'я. Сніг виблискував від проміння сонця, що схилялося за крайнебо. Василь Прохода не мав жалю до зграї зрадників, але йому було страшенно шкода делегатів, «ідейних комуністів-мрійників», яких чекала ліквідація за бунт полку Народного визволення [96, с. 300].

Так і сталося: в Рівному більшовикам не повірили, «їх обвинуватили у викликанні заколоту і судили». За тиждень червоні мрійники «вже не бачили сонця, що перед заходом посилало їм на станції Коростень свої останні проміні», — закінчував спогад «Жертви ідеї» Василь Прохода [94, арк. 958].

А Пузицький стверджував, що делегати до Рівного не доїхали: їх повісив у Звягелі повітовий комендант Падалка — очевидно, за наказом самого Пузицького.