Розділ «39»

Безрукий зайшов на кафедру з роззявленим від подивування ротом. Бо в коридорі він зустрів декана Стійку Бориславу Болеславівну, яка всміхалась!.. Господи, що ж це таке мало в світі статися, щоб на її висхлому суворому обличчі з'явилася усмішка?.. Та ще яка?.. Не зверхня, не намальована, а справжня?..

— Знаю тільки один варіант, який може стару знервовану діву змусити скалити зуби, — ділився досвідом професор Клин, погладжуючи сиву бороду.

— Не жартуйте... — не йняли віри всі.

— Так, і цей варіант носить горде звання — чоловік!

— Ні... Та де там... То ж яким треба бути чоловіком, що на таку змію спокуситься?

— Значить, знайшовся. Світ зараз такий — щомиті творить дива.

— Не віримо... — винесли вердикт колеги.

— Ваша справа, — відмахнувся професор. — Але якщо моя правда — з кожного невіруючого пляшка коньяку...

— Згода.

Лев мав підозру, що радість Змії може бути викликана не чоловіком, а привидом. Тобто мати якийсь зв'язок з душею Львова. Але ж він своїм припущенням ні з ким не може поділитися. З однієї простої причини: йому не повірять. І скоріш за все, одноголосно поставлять діагноз — божевілля на етнографічному фунті.

До обіду у Безрукого все валилося з рук, а після обіду обізвався його мобільний телефон.

— Привіт, Безрукий!.. — почув Лев до болю знайомий голос. — Як справи?

— Добре, — буркнув Лев.

— Коротше, я хотів тобі сказати: пам'ятай, що ти маєш доньку і дружину.

Лева затрясло.

— Це погроза, Яремо?

— Ні, нагадування... — Мобілка запікала.

Безрукий кілька разів безуспішно передзвонював, щоб застерегти Лавника від дурниць. Але абонент раптово опинився за межею досяжності. Наче в прірву канув.

Безрукий не міг утримати себе в руках. Лють його переповнювала, ось-ось мала вивергнутися вулканом і змести все на своєму шляху. Лев покинув папери і зазбирався додому. Як на зло, прийшла секретарка і повідомила, що через півгодини Лева Львовича чекає в кабінеті Борислава Болеславівна.