Розділ «6»

Головний привид Львова Домовина повертався додому злий, як демон. Після дводенних суперечок Собор привидів європейських міст постановив: забрати у Львова душу. Тимчасово... Але Домовина знав, що забрати — значить, украсти. А тимчасово — це назавжди. Не сьогоднішній, надивився світу за стільки років поневірянь землею... А це означало, що місто згине! Бездушшя перетворить його на прах, зітре з лиця землі. Як цього уникнути? Одному Богові відомо, і то ще не факт. Шеф привидів теж не ликом шитий! Знається на слабкостях світу не згірше за Бога...

Любив Домовина Львів! Так зріднився з ним, що далі нікуди. Але правду теж приховати не міг. Душа міста не дотримала принципу паритету — тримати у собі порівну світла і мороку. П'ятдесят на п'ятдесят. Це були основні умови для душ при їх вселенні в тіла міст... Наскільки Домовина був поінформований...

Не винив головний привид душу Львова. Бачив, що вона старалася з усіх сил дотримувати угоди. Противилася, як могла... Але люди у Львові здуріли!.. Своїм дивацтвом насильно переситили душу світлом... Та й туристи добряче допомогли, чого гріха таїти... Вже дійшло до дев'яноста на десять! А це означало, що скоро не лише зникне вся темінь Львова, а світло, як пошесть, поширюватиметься й на інші міста. Не дивно, що сусіди захвилювалися. Привиди околишніх міст зініціювали зібрання, поставили питання руба... Умирати не хотів ніхто... Як Бог дав жити привидом, то треба жити... І боротися за життя до скону...

Домовина приземлився на Лису Гору. Сів на лаву і став мізкувати. Перебирав на пальцях варіанти. Вибирати, фактично, було ні з чого: поганий, гірший, поганючий... І навіщо йому ця халепа у час, коли так-сяк притерся до життя на цій грішній землі, виборов більш-менш комфортне місце в підземеллях ратуші?.. Щоб спокійно обмізкувати, як позбутися тягаря гріхів і вирватися в омріяне небо...

Але Домовина добре розумів, що противитися волі Собору — це значить нидіти десь у вічному засланні в муках... Усе одно знайдуть іншого виконавця. Це — поганючий варіант. Гірший — провалити місію і згоріти від світла. Без надії на небо... Поганий — впрягтися і вкрасти-таки душу в міста... А там буде видно... Життя покаже... Щомиті щось та й міняється — не треба заглядати далеко у віки...

На поганому варіанті головний привид Львова і зупинився.

Він підвівся, набрав повні легені вітру і полетів у ратушу. У свій кабінет. Щоб працювати...

Зайшов. Мер Юрій Змієборець сидів за столом. Переглядав якісь папери.

— Якого дідька ти тут робиш? — обурився Домовина. — Маєш тіло, дружину, дітей — іди додому і насолоджуйся життям!..

Боже, які ці люди телепні!.. Не вміють смакувати життя... Оце попробував би Змієборець невидимим тинятися ратушею і надіятися на чудо... Що коли-небудь звільниться і злетить...

Домовина і Змієборець мали один кабінет на двох. Мер, звичайно, привида не бачив і не чув. Не знати навіть, чи відчував. Зате привид усе бачив і все знав. Та от мало що міг вдіяти... Отаке-то життя. Змієборець, на відміну від попередніх мерів, Домовині не заважав. Удень привид терпів його легко. А ось з настанням сутінків це давалося йому непросто. І зараз, коли Домовина мав прийняти вкрай важливі рішення, присутність мера його неймовірно дратувала...

— Іди додому!.. Йди геть!.. — навіював привид мерові. Але той не зважав. Сидів у кріслі, як прилиплий до каструлі вареник...

І що мав робити головний привид?.. Змієборець тут більшою мірою господар — бо має тіло...

Домовина вирішив заспокоїтися і займатися своїми справами... Вийняв пляшечку парфумів, оббризкав весь кабінет. Щоб духом мера не смерділо.

Нестерпний Змієборець повідчиняв вікна. Хоч надворі стояла застуджена весна. Вітряна, слизька і розхристана... Точнісінько як настрій у головного привида Домовини...