Розділ «20»

Ніч підкралась непомітно... Зібрала навколо себе примар, провела інструктаж і відправила їх нишпорити за двома жіночками, що шукали, де б то в тиші й у теплі випити кави, побалакати...

Куди жіночки не заходили, всюди було людно й гамірно. Атмосфера не для серйозних розмов. Одна з них помітно нервувала, інша була підкреслено спокійною. Раптом перед їхніми очима замиготіла нова вивіска: «Готель «Забаганка».

— Думаю, тут можна зупинитися, — вирішила Стійка, бо це саме вона йшла попереду. — Ходімо, винаймемо номер.

Зоряна мовчки, без емоцій, слідувала за Бориславою Болеславівною, яка виглядала трохи перевченою і смішною у своїй напускній величі. Не дивною, але з пунктиком, якого сама, видно, ще не розгадала. Безсумнівно, вона грала якусь роль, Зоряна на цьому добре зналася. Упевненість — така штука, що на голому місці не виникає. Для впевненості має бути фундамент. Однозначно. Як і для всього, що хоче жити, а не нидіти в розрусі, тішачи себе «ямковим» ремонтом...

Зоряна йшла слідом. А що мала робити жінка, яка з п'єдесталу звалилася в прірву? Шукати шансу, звичайно. Будь-якого... З розумом, правда. Бо якщо ця владна пані збочена і задумала затягти її в ліжко, то там вона і захолоне... Зоряна вже давно прийняла рішення нищити негідників. Після того, як її підступно відірвали від щастя, використали і викинули на смітник... А знищувати Зоряна вміла — лише б душа дозволила... Диво-жінка добре відала, що з душею жартувати не можна. Для неї земні закони — ніщо, пустка... Душа любить простір, а тому не дай Боже її загнати в підземелля...

Номер був такий собі, середньої комфортності. Присіли за столиком.

— Може, поїсти? — запропонувала Борислава Болеславівна.

— Я їм тільки вдома, — повідомила Зоряна. — А от випити...

— Що, перепрошую? — перепитала Стійка. З пияками вона справи мати не хотіла. На кону — мрія!..

— Горілки. З перцем. І кусник лимона...

— Я взагалі-то п'ю червоне вино. Інколи... — зніяковіла Борислава Болеславівна.

— Я теж колись пила червоне дороге вино. Інколи. І воно мені смакувало. А тепер — ні... Лише горілка з перцем...

— Певно, я теж спробую... — вирішила Стійка. Бориславі Болеславівні кров з носа треба було уламати цю непідробну красу — привид усередині наполягав.

— Рекомендую. Бо коли настане час падати, ви вже будете підготовлені до міцного антидепресанту... Так-так... Не дивіться на мене осудливо... Я знаю, що кажу... Коли ви сиділи у бібліотеках — бібліотеки вже сиділи в мені... — Мимовільно Зоряна брала контроль над розмовою на себе.

— Я не збираюся падати! — відрубала Борислава Болеславівна.

— Якщо ви мені покажете хоч одну людину, яка з розкошів збирається впасти у смітник, я віддам вам своє тіло. Якщо зможете взяти... — уточнила офіціантка. Стійка витворила такого знака питання бровами, що його можна було відправляти на виставку. — А душу — зась!.. — Зоряна виглядала досвідченим дипломатом на важливих діткливих переговорах.

Якби не привид Домовина, який ще мав можливість впливати на мозок своєї тимчасової домівки, Борислава Болеславівна безцеремонно вголос послала би Зоряну туди, куди відправляла невгодних їй подумки. Але Домовина стримав. «Не час...» — шипів, як гад, якому прищемило хвоста.

Здавалося, не Стійка, а привид замовив горілки з перцем, лимонів, мінералки і шампанського... І не Борислава Болеславівна, а привид мовив:

— Не знаю, що вам треба, Зоряно, але я пропоную те, чим володію і що можу гарантувати...