Розділ «31»

Львів спостерігав за людьми, що давали йому життя... Хтось тішився весною, спішив надихатися розквітом... Хтось уперто гнався за мріями... Хтось понуро втікав від проблем, не помічаючи краси... Хтось чалапав по чужих сльозах... Хтось мчав ці сльози втирати... І ще мільйони «когось» топтали бруківку. Але всі «оті» мали свій світ, у якому жили і з якого рано чи пізно мали піти до Бога...

І лише декілька рідкісних екземплярів у місті відали, що над Львовом нависла смертельна небезпека. Що місту загрожує втрата душі. А значить — небуття. Бо все, що без душі, приречене на розпад. Одні «екземпляри» хотіли душу зберегти, інші — її занапастити... Львів з трибуни Високого Замку, як безпомічний уболівальник, спостерігав за фінальним поєдинком матчу з вільного вибору за Кубок Львова між смертю та життям. Кубком була — його душа...

Борис Мудрагель марно намагався додзвонитися до Лева Безрукого. Йому конче треба було поділитися з Левом декількома цікавими думками, які мучили його більше, ніж голод. Але оскільки Безрукий не відповідав, голод переміг. Борис хотів було обдурити свого ненаситного шлункового черв'яка декількома якимись пиріжками, але на заваді став комп'ютер — почав наполегливо кликати до себе. Тому вундеркінд купив заморожених вареників і помчав додому їх варити.

За звичкою, перш за все увімкнув комп'ютер. Якби вдома була матуся, мусив би спочатку помити руки. Бо інакше вислуховував би мінімум півгодинну лекцію про гігієну.

Коли вода в каструлі почала булькати, забринів телефон. З ночі вундеркінд поставив собі нову заспокійливу мелодію під гітару.

— Алло, Леве Львовичу! — почав було Борис. — Ви недоступні, як Голова Генеральної Асамблеї ООН!

— Борисе, мені не до жартів, — почув схвильований голос. — Треба поговорити...

— Я цього добиваюся ще спозаранку...

— Добре... Давай у Стрийському парку біля лебедів... Через годину...

— Гаразд. Але з вас обід, бо я не встиг закинути в киплячий баняк вареники. Чи через півтори години?..

— Ні. Мчи вже. Щось придумаю, чим твоє ненаситне черево напхати, — Борис реготнув, чим трохи розізлив Безрукого. А це вундеркінд відчував навіть через короткі телефонні гудки.

Перед тим як вибігти з дому, Борис переглянув електронну пошту. Коли вгледів листа від Безрукого — здивувався. Коли побачив його зміст — був у шоку!..

Лев сидів на лавці у Стрийському парку і заздрив лебедям. Добре їм, плавають собі з гордо піднесеною головою, поважно, як каравели, і навіть гадки не мають, що поруч, можливо, блукають привиди і хочуть знищити їхнє рідне місто. Яка то солодка штука — незнання...

Вундеркінд виринув з нетрів парку, чалапав між деревами, бо доріжки не для схибнутих умів, а для випростаних.

— Леве Львовичу, ну ви й нишпорка!.. — викрикував ще здалеку. — Як ви їх вичислили?..

Привіталися за руку.

— Ти знову за своє, очкарику?.. — Безрукий навмисно не випускав руки Бориса, міцно стискаючи. Щоб не розслаблявся. — Маємо проблеми...

— Розумію... — погодився вундеркінд, нарешті вихопивши свою долоню з Левових клешень. — Раз із вашою Бориславою Стійкою заодно Ярема Лавник і Зоряна Войтович...

— Ти перестанеш зі мною розмовляти натяками? — Лев явно був не в настрої.