Розділ «23»

Головний привид Львова зі своєю стійкою сухореброю мешканкою проводив останній інструктаж. Борислава Болеславівна, на диво, уважно слухала. До неї остаточно дійшло, що влипла в небезпечну аферу, але здаватися не збиралася. Вона ж стійка!..

Зателенькав мобільний. Стійка глипнула на годинника. Час підбирався до півночі. «Кого проти ночі знудило? — подумала вона. — Хто виманює на свою голову грім та блискавки? Кому набридло спокійно жити?» Крім як з роботи, до неї фактично ніхто не телефонував. Якщо вже в такий час якийсь сміливець наважився її турбувати, то, мабуть, щось сталося... Або чергові хитрощі, щоб «злиняти» з роботи...

Борислава піймала на тумбі вібруючу слухавку. Мобільний світився абонентом «Чорна дама». Так Борислава записала Зоряну. «Ото нахаба! Треба їй пояснити, що я погано засинаю. А коли не висипаюся, то погано всім!..» — злилася Стійка.

— Вона не твій підлеглий. Вона — твій компаньйон, — попередив Домовина. — Так що делікатніше з поясненнями...

— Слухаю... — буркнула невдоволено. В слухавці Стійка чула п'яні реготи і якусь бандитську музику. — Алло?!

— Борю!.. Бориславо! — захмелілим голосом намагалася перекричати шабаш Зоряна. — Ми згодні!

— Чудово! — відповів привид Домовина вустами спантеличеної Борислави Болеславівни.

— Тоді бай!..

— Кого ти мені пропонуєш?.. — налетіла на Домовину Стійка. — Та це ж якась алкоголічка! Вона п'яна в дим! Як я з нею працюватиму, якщо вона постійно буде заливати за комір?.. Та вона!.. Вона мене назвала Борею...

— Спокійно, Бориславо!.. Зоряна — не п'яниця...

— А як тоді пояснити?.. — не вгавала Стійка...

— Просто... Так має бути... Бо сьогоднішній шабаш влаштував я...

— Не розумію...

— Ти багато чого не розумієш. Бо ти людина. Тобі не дано... Слухай далі. Отже, як я тобі вже казав, у мене енергії вже залишилось як кіт наплакав... Тому нині опівночі я замикаюсь у тобі. — Борислава знову глипнула на годинника. — Коли настане той час, я вже не зможу з тобою спілкуватися. Входити і виходити з тебе також. Ти станеш самостійною... Я, звичайно, тебе не покину аж до закінчення місії, я буду в тобі, буду тебе вести, підказувати, контролювати... Тому ти мусиш навчитися мене слухати...

— Як?

— Не знаю. Я вже давно не був людиною. Але думаю, що одних мізків для цього мало. Треба підключати щось інше... Ваша вчена братія називає це інтуїцією, внутрішнім голосом... Ще якимись закарлюченими словами... Шукай... Стукай... І я тобі відчиню...

— Знаєш що, шановний, не іронізуй! — вибухнула Борислава Болеславівна. — А то...

— Всі твої «а то...» скоро втратять будь-який глузд. Ти продала себе з потрухами. Так що налаштуйся на відробляння. На битву. Не за мене — за себе... Бо якщо я вилазитиму з тебе переможеним — придушу... — Якби банькаті очі Стійкої так світилися завжди, то не потрібні були б і лампочки. Економія електроенергії гарантована. — Начебто все... Через п'ять хвилин мій голос для тебе зникне... Питання якісь є?..

Борислава зам'ялася.