Розділ «18»

Борислава Болеславівна зайшла в миршавеньке кафе «Під веселою стріхою». Стріха, точніше, звичайна бляха, протікала, з кухні смерділо пересмаженою олією, жирні мухи нападали на страви, зате веселих клієнтів був повний зал. Якщо залом можна назвати довгий вузький коридор з кульгавими столиками і подряпаними пластиковими стільцями.

Борислава Стійка в цьому кафе почувала себе, як не в тій тарілці, до якої звикла. Сіла за засмальцьований столик у кутку, як сиротинка, і спостерігала. На неї спідлоба глипнули хмільні чоловіки й одразу ж забули. Жінки, яких тут була меншість, взагалі на сухоребру пані не звертали уваги.

Між столиками пробіглася пухкенька офіціантка-веселуха. Кожному показала свої рідкі зубки. Чоловіки не гаяли часу і користувалися можливістю дівчину за щось мацнути — вона не перечила. Зал гудів, як вулик, у якому почалося роїння. Наче молода сильна матка збунтувалася і виганяє з хати стару.

Ураз народ затих. З кухні вийшла жінка-зваба і почала збирати брудний посуд. Офіціантка була висока, струнка і гнучка. Чорнява, довге волосся зібране в розкішний хвіст. Очі чорні, великі, ніс прямий, а губи пухкі, соковиті, як мрія. На подіумі так гарно не викручуються, як жінка петляла між столиками.

Обслинені захмелілі слимаки не зводили з офіціантки голодних очей, але ніхто не посмів зачепити... Бо від цієї краси брав божевільний страх бути висміяним, затоптаним, прибитим. І ніякі додаткові грами не додавали сміливості... Було ясно, як білий день, що таких жінок не приборкують — такі жінки лише можуть дозволити себе любити... Якщо умієш любити до безтями, до забуття, невтомно...

Сухоребра Борислава Болеславівна мимоволі позаздрила офіціантці. А коли побачила її порожні очі — водночас і пожаліла. Що з того, що жінка має тіло, як модель з обкладинки популярного журналу, коли воно їй не потрібне?.. Ця жінка однозначно не з тих, що віддаються. Вона з тих, що дарують. А для цього потрібен смисл, призначення... І той, хто вартий подарунка... Що ж, хоча завдання не з легких — підселяти у звабливе тіло душу, але Борислава Болеславівна не спасує... Вона мусить запалити очі цій диво-жінці!.. Адже життя має такі спокуси, про які не здогадуються навіть найщасливіші щасливці!.. Бо таких просто на землі немає... Все, що люди видають за щастя на землі, — то така ілюзія, що навіть могильним хробакам смішно...

— Зоряно, можна вас... — ввічливо підняла руку Борислава Болеславівна. І враз стала авторитетом кав'ярні. Бо недосяжна офіціантка без тіні емоцій слухняно підійшла до сухореброї жіночки.

— Я вас слухаю, — мовила офіціантка. Голос у неї був такий же звабливий, як і вся вона.

— Ми можемо декілька хвилин поговорити? — запитала Стійка.

— Можемо. Але це може коштувати мені роботи, — відповіла Зоряна.

— Ви дорожите цією роботою?

— Мушу. Бо треба щось їсти. Самогубства не визнаю. Боюся заблукати на цій землі. Надовго...

— У мене для вас є шикарна пропозиція. Ділова, — наголосила Борислава Болеславівна.

— Всі пропозиції після одинадцятої вечора. Якщо не передумаєте... Вибачте. Я вам принесу морозива. За мій рахунок. Бачу потилицею — шеф нервується. Треба щось продати... — І Зоряна відпливла за морозивом. Під заслинені сопіння чоловіків...

Тільки офіціантка зникла на кухні, як вулик знову ожив.

— Вона відьма, сто процентів! — переконував досвідчений дядько з вусами. Не вірите?.. — Він звернувся до культуриста, що ліниво потягував пиво, як поганий насос воду: — Скажи чесно, ти би з нею зміг?

— Ні, — признався культурист.

— Чому?

— Боюся, що перегорю до початку. А це — смерть... Тому краще не рипатися...