Розділ «17»

Безрукий тупцяв на порозі власної квартири, тиснув на дзвінок, гатив кулаком у двері і нервував. Ключа забув на роботі. Радів, що після тортур Борислави Болеславівни хоч голову прихопив. За мить переключився на двері сусідки пані Стефи. Безрезультатно.

— Пішли гуляти, — зробив він висновок. — У таку зашмаркану погоду потягли Ганнусю надвір! А потім охкають над дитиною, мацають дитячого лобика, тикають градусник і огидні ліки сують! Що старе, що молоде: два чоботи — пара. У бабці життєвий досвід — вона наймудріша. Марі — лікар хоч куди. Обоє переконані, що дитині потрібне свіже повітря! Де вони в тому задурманеному вихлопами місті знаходять свіже повітря, один Бог знає! Треба сьогодні ж купити мобільник. Такий час настав, що без нього хоч умри...

Ще раз щосили натиснув дзвінок. Рука механічно потягнулась до клямки. Натиснув — і двері відчинилися. Як у казці... Забіг до квартири. Ганнуся повзала по килимку, бавилася роздертою на шматки китайською лялькою, яку Лев подарував їй на день народження, і радісно гугукала! Побачивши татка — здивувалася. Наче не його чекала. Що коїться?

— Марі! Пані Стефо!.. — Тихо. У хованки з ним бавляться, чи що?

Гупнули вхідні двері.

— Де моя маленька пташка? — шукав когось солодкий, як нектар, голос. — Секундочку, золотце! Я все знайшов!

Безрукий напружився, щоб той голос одним ударом упокоїти. У кімнату заскочив радісний Борис Мудрагель. З мініатюрними викрутками і старим радіо з підвалу Лева. Кулак Безрукого застиг за міліметр від носа вундеркінда. Ганнуся розреготалася.

— Як це розуміти? — Безрукий взяв юнака за барки і підняв. Його ноги смішно теліпалися над килимком.

— А що таке? — здивувалося чудо з ботанічного саду. — Поставте мене на грішну землю, Леве Львовичу. — Безрукий його впустив. — Так краще, — зробив висновок вундеркінд. — А чого, власне, ви розлютилися? Все добре. У нас з Ганнусею повна психологічна сумісність.

Ну хіба можна на це диво природи з ботанічного саду злитися?

— Де Марі? Де пані Стефа? — запитав утомлено Лев.

— Марі викликали на роботу. Пані Стефа пішла проводжати подружку.

— У сусідки немає подруг.

— Уже немає. Вона пішла проводжати її в останню путь. Пані Стефі подзвонили — треба було щось там на похороні організувати. Не відмовляти ж людині в такий день, так?..

— А ти як тут опинився?

— Як тут, так і деінде, — Борис почав щось паяти, — так і всюди я з'являюся завжди вчасно. Бо в мене — інтуїція... Ви що, — дорікнув вундеркінд, — не могли мене попередити, що ляльку треба навчити української?.. Я приніс би все своє. А то товчуся по підвалах, наче примара... Ви б там хоч замок поставили людський. Поки відчинив ті двері, що скриплять, як гальмівні колодки в наших маршрутках, ключем, як у Буратіно, весь упрів.

— Як ти посмів залишити малу саму, та ще й на підлозі? — нападав Лев, ігноруючи вундеркіндові хитромудрі поради.

— Ви гадаєте, що вона могла кудись піти? — здивувався Мудрагель. — І взагалі, нехай звикає до самостійності. Чи ви хочете з неї виростити парникового вундеркінда типу мене?

— Не хочу.