Розділ «26»

Людина таке створіння Боже, що звикає до всього. Наступного дня Борислава вже бавилася із змією, як з іграшкою. Навіть мала до Зої симпатію. Спокійна, врівноважена, холодна... Точно, як вона. Лише Мурко з принципу втік із хати. Нічого, так уже бувало. Весна... Надихається і повернеться. Коли шлунок порожній і немає даху над головою — не до принципів...

Сьогодні починається надважлива місія в житті Стійкої. Час адаптації пройшов, пора до роботи. Привиди Ченця і Чорної дами вже мали укорінитися в її компаньйонів до самого чубка. Потрібно зустрітися, оголосити, так би мовити, політику партії і виробити план дій. Щодо себе і звивистої подружки Зої Борислава Болеславівна знала, що вони мають робити, однак навіщо їй на шию повісили цих двох — збагнути не могла... Та нічого не вдієш. Босові Домовині видніше. Зараз голову ламати над цим — безглуздо... Час покаже. Дасть Бог день, дасть і їжу... А дасть їжу — буде сила... Чому Стійка ціле життя билася за силу — сама до пуття не могла допетрати... Бо ця боротьба за силу висмоктувала з неї стільки сил, що вже ліпше думати про привидів...

Стійка викликала таксі. Через півгодини у затишному ресторані на околицях Львова, що ховається в лісі, вона проведе найзагадковішу нараду в своєму житті. Новому житті, бо дороги назад немає. Точку повернення не просто пройдено — її поховано. Зарито глибоко, зрівняно із землею, притоптано, засіяно пирієм. Відправлено в небуття...

Її нові друзі Ярема Лавник і Зоряна Войтович уже пили чай. Мали гарний настрій, були впевнені у собі, виглядали щасливими. Що ж, Борислава теж не ликом шита, не здрейфить, покаже себе у всій красі. Тим паче, що вона не сама — пазуху у внутрішній кишені піджачка приємно холодила змія Зоя.

— Доброго дня, панство! — Стійка подала кожному руку. — Борислава, — представилася чоловікові. — Готові?.. — запитала загадково, присідаючи біля третього, приготованого для неї, ще порожнього горнятка.

— Щоб бути готовим, Бориславо, треба знати, до чого, — свердлив Стійку очима Лавник. Наче ловив на якийсь свій, добре перевірений, надійний гачок.

— Задля цього ми тут і зібрались... — Борислава налила собі з чайничка чаю. — А день сьогодні фантастичний, чи не так? — спробувала розрядити обстановку.

— Як і те, у що ви нас втягнули, — кинула недбалий натяк Зоряна, усміхнулася і в тому усміхові втопила зміст натяку. Була суцільним спокоєм і загадкою. Ні докором не пахло, ані прийняттям. Нуль. Пустка.

Так чи інакше, Стійкій це не сподобалося.

— Давайте зразу, щоб не було непорозумінь, закриємо це делікатне питання, — парирувала Борислава. — Ніхто ні в що ні мене, ні вас не втягував, ми самі прийняли рішення. І відповідальність за нього лежить на кожному з нас. Домовились? — Стійка не чекала відповіді, тому ніхто не відповів. Бо й так усе було ясно, як білий день. Тобто темінь непроглядна. — Зараз я введу вас у курс справи. Запитання опісля, — додала владно.

Борислава Болеславівна від новоспечених колег нічого не таїла. Так наполягав бос-привид. Виклала все, як на сповіді. І про Домовину з його погрозою задушити, коли щось піде не так; і про незрозумілий текст, який спершу треба розкодувати; і про Безрукого, при згадці про якого Лавника так сіпнуло, ніби ненароком ударило струмом; і про мера, який опівночі ходив з Безруким у музей; і про Зою, яка, зачувши своє ім'я, висунула голову з-за пазухи й оригінально представилась, показуючи язика; і про те, що в Ярему вселився привид Ченця, а в Зоряну — Чорної дами...

— Так що такі ось справи... — закінчила Стійка.

— Невеселі, — підтвердив Ярема Сильвестрович. Він помітно спохмурнів. І нервував. Скоса поглядав на Зоряну, картаючи себе, що вкотре попався на її зваби.

— Які вже є... — Стійка теж не була в захопленні. На її незворушному обличчі пробивалися плямки розгубленості. Борислава вийняла з сумочки клаптик паперу. Перебирала його в руках, наче він обпікав.

— Тут текст... — призналася.

— Можна подивитися? — попросив Ярема. Перебіг очима. Потім прочитав уголос:

«Коли зберуться всі часи в один,

Затопчуть душу лева кам'яного

Його гріхи, що в мороці воскреснуть,