Розділ «39»

— Безрукий, ти вкотре здурів!

Лев відчув, що Ярема почав м'якнути. Підпер ним яблуню, став навпроти, грізний, як кат, що ось-ось має відправити у вічність жертву, котра неабияк йому допекла.

— Чесне слово, не я... — простогнав Лавник. — Клянусь!..

Щирості Яремі було не позичати. І Лев це відчув. Як і вперше, коли із своїми хлопцями з «гопака» захоплював озброєну охорону судді Лавника, а не Лавника-пенсіонера, в арсеналі якого залишилося двоє сторожів.

А хто?

— Не я... — повторив Ярема і спитав: — Ти сам?.. — Він захвилювався. — Без своїх головорізів?.. Бо мене тепер нікому захищати... Кому, крім божевільного Безрукого, потрібен пенсіонер?..

— Не задурюй мені вуха, Яремо!.. Ти телефонував мені?..

— Та ні, Безрукий!.. Чи ти хочеш силою вибити з мене зізнання?.. Це тобі не допоможе знайти...

Лев вийняв мобільний. Показав Яремі номер.

— Твій? — запитав.

— Мій... — промимрив Ярема. — Але...

3 цього номера мені дзвонив твій голос і попереджав, що я маю дружину і дитину... — Лев схопив Ярему за шию. — Як ти це мені поясниш?..

— Ніяк...

— Де твій телефон?..

— У хаті...

— Ходімо...

— Ти сам?.. — перепитав Лавник, злякано оглядаючись. Пам'ятав, як Левові друзі обрубали йому всю сигналізацію.

— Сам, сам... Не панікуй. Чим менше очей буде бачити, як я тебе пришию, тим легшою буде твоя продажна душа...

Телефона ніде не було. Лавник метався по замку, аж упрів, потім прокрутив записи з камер спостереження.

— Капець!.. — опустився він на крісло. — Мене підставили... Я нікуди нині не їздив... А вчора ввечері по мобільному розмовляв із Зоряною.