Розділ «44»

Борис виповз від Люби ніякий. Сів на гойдалку біля будинку і наче вивітрився з цього світу. Голова зникла, думки втекли, одне відчуття знепритомнілого лету панувало... Вірніше, падіння... Бо летів вундеркінд униз, у прірву. І мав від цього якийсь солодко-болючий страх. Наче мазохіст, якого товчуть, щоб йому було добре...

Коли пролупав очі й повернувся у своє начитане тільце, сонце вже натякало, що готове почати новий день.

Почовгав до єдиного місця на землі, яке могло його з прірви витягти на грішний світ... Тиснув на мертвий дзвінок... Гупав у двері... Кричав...

— Ти?.. — Безрукий з червоними, як у білого кроля, очима відхилив двері. Здивувався, що не було пані Стефи.

— Не знаю... — кволенький, зсутулений вундеркінд просунувся у квартиру під велетенською пахвою господаря.

— Ще щось?..

— Ще...

Лев бухнувся на застелену вм'ятину на ліжку, яка, видно, ще не встигла розсмоктатися. Борис усівся біля Безрукого, як біля хворого.

— Кажи...

— Думаю, що нам нині буде капець, — почав вундеркінд.

— Ти, бачу, оптиміст... Обґрунтуй...

— Ми злегковажили з душею Львова... Поставились до її спасіння, як до гри... Але це не забавка...

— Обґрунтуй... — повторив Лев.

— В останній день усе пішло шкереберть. Зникли ваші... А тепер...

— Що?

— Любі зле... Зачинилася у ванні і блює. Як вулкан лавою... Не відчиняє... Там такий звук, як у пеклі...

— Ти був у пеклі?

— Ні. Просто порівняв.

— Порівнюй з тим, що пережив, добре, очкарику?