Розділ «7»

Лев стояв на площі Ринок перед ратушею і пильнував велику стрілку старезного міського годинника. Коли вона перескочила на одинадцяту — увійшов у будівлю. Охоронець його не займав, бо звик до вештання туристів, які прагнули потрапити на оглядовий майданчик на ратуші, щоб подивитися на нічне місто.

Приймальня мера була порожньою. На стіні пульсував годинник — далеко не такий, як на будівлі. Сучасний. Без життя. На батарейках.

— Заходьте, Леве Львовичу, — заговорила приймальня голосом мера. З якогось прихованого динаміка, здогадався Безрукий.

Кабінет міського голови ввечері здавався зовсім іншим. Похмурим і чужим.

— Я тут... — мовив Лев. Наче прагнув, щоб Юрій Данилович звернув на нього увагу. Бо погляд мера був десь далеко, за тридев'ять земель.

— Це добре, пане Леве... Дуже добре... А ось я такої впевненості щодо себе не маю...

Довгих декілька хвилин чоловіки дивилися один на одного, ніби шукали якогось іншого зв'язку, крім очей... Не знайшли. Тоді мер почав:

— Я вам розповім дещо... Це, в основному, дивні збіги, що переслідують мене останній тиждень... Гм... І ще дещо. — Сумніви вискочили на його обличчі, натягнули канат і почали перетягувати: хто — кого? — Але все по порядку... Тоді ви зрозумієте, чому я казав вам, що здурів... І пересвідчитеся, що я з вас не кепкував... — Мер запросив гостя сісти. Як і обіцяв, почав готувати каву. Її запах трохи перебивав холодну моторошність, що витала в кабінеті.

— Так... — Безрукому наче заклинило язика. Мізки буксували, як старий комп'ютер.

Мер чекав, що вчений ще докине кілька слів. А коли збагнув, що чекання марне, заговорив сам. Був схвильований і цього не приховував.

Юрій Змієборець детально розповів сон, в якому у нього намагалися викрасти душу і ледь не втопили... Розказав про розпатлану жінку, що попередила його «про сидіння на смерті». Згадав про вранішній візит Лева, після якого він полегшено зітхнув, бо виплутуватися з чортівні вдвох набагато веселіше.

— Якщо нереальні події повторюються не лише у моїй голові, а ще й у головах інших, — це вже не божевілля, правда?

Безрукий, загартований злиднями у дитячому будинку, знав, як змусити мізки працювати. Він пообіцяв їм на вечір шоколад з горіхами. Від того в роті з'явилася слина і завівся язик. Дар мови було успішно реанімовано.

— Не факт, — відповів він тепер уже упевнено.

— Тобто?.. — Міського голову така відповідь не влаштовувала.

— Це може означати, що божевілля прагне стати реальністю...

— І що, цьому можна запобігти?

— Так. — Безрукий зробив тривалу паузу. — Прийняти нову реальність.

— А це значить, що я сиджу на смерті і що привиди хочуть украсти у Львова душу?