Розділ «32»

Ярема Сильвестрович Лавник ніколи не зробив би кар'єру успішного судді, якби не вмів одягати мить у розкішну одіж минулого та майбутнього. На це не жалів ні часу, ні сил, ні ресурсів, що у нього були. Одяг завжди виходив шикарний, бо майстрували його найкращі модельєри.

Лавник найняв нишпорок, вони йому все розіклали по поличках. Ярема знав: Безрукий був з мером в історичному музеї вночі; очкарик Борис Мудрагель фотографує всіх кам'яних левів Львова; Марі, дружина пелехатого доцента, пригощає вечорами двох диваків запашним чаєм, а отже, теж у курсі проблеми. Висновок напрошувався сам: вони шукають душу Львова. Питання: навіщо?

І тут Ярему Сильвестровича пересмикнуло: а навіщо він шукає душу Львова? За віщо — він знає. За тіло і медовий голосок Зоряни. А навіщо? Ну, пенсія зашкарубла!.. Та колись би він такого маху не дав. Дозволив поселитися у собі якомусь привидові, щоб знайти душу Львова, а для чого йому ця душа — не відає. Хоча Лавник і розумів, що привидам, на службі в яких він опинився, душа міста потрібна не для того, щоб коронувати і поклонятися. Загнати її в темінь, зарити глибоко в чорноту, щоб не заважала снувати містом, — ось що потрібно привидам! Бо знищити вони її не зможуть, напевно. Хіба Львів зникне з лиця землі... Тоді навіщо душі міста жити? Виходить, смислу жити немає, а поневірятися привидом є... Що ж тоді коїться?.. — нервував Ярема. А потім розрадив себе: мовляв, час покаже. Зараз йому не про чужі душі треба хвилюватися, а мізкувати, як свою не занапастити. Як вийти чистим із халепи. І не втратити Зоряни, яка для нього — все. Навіть більше за душу!

При згадці про диво-звабу Зоряну у Яреми Сильвестровича самі розправились плечі, само прийшло в норму дихання. І кров, наче ковтнувши бальзаму вічності, сама омолодилася. Завтра будуть проблеми завтрашні, — підбадьорив себе суддя. — А нині після зустрічі зі Стійкою вони із Зоряною запланували сауну... Парку, як саме життя.

Саме його кохана Зоряна запропонувала зібратися у відпочинковому комплексі «Мрія», яким вона колись заправляла і з яким у Лавника було пов'язане як величезне щастя, так і повний крах...

— Чому? — запитав Ярема.

— Я там відчуваю силу, — відповіла диво-зваба.

Ярема спідлоба зиркнув на кохану, уловив в її очах неймовірну впертість і, щоб не зіпсувати багатообіцяючого дня, глухо мовив:

— Добре.

Борислава Болеславівна виглядала змореною. Показна впевненість не могла приховати стурбованості навіть через шар дурнуватого рум'янцю, якого невміло наклала на своє обличчя Стійка. Зоряна аж усміхнулася з того чуда.

— Так, шановне товариство, — почала Борислава, — признаюся вам чесно: у мене є шикарна новина. А у вас?

— А у нас в квартирі газ... — зіронізував Лавник.

— Дотепно! — парирувала Стійка. — А якщо серйозно?

— Якщо серйозно, то я знаю, хто наш супротивник. Не відаю лише, для чого йому це потрібно. І хто його, так би мовити, до цієї афери залучив?..

— А в мене таке враження, що за мною постійно хтось слідкує. Особливо у кав'ярні, — мовила Зоряна.

Борислава Болеславівна репліку диво-жінки залишила поза увагою. Наче й не розраховувала більше на неї, викреслила з місії. Бо основне завдання жінка виконала — залучила до пошуків Лавника. А він, як виявилося, має добрий нюх на тих, від кого може йти небезпека. Що вже й довів.

— Ви маєте на увазі Безрукого? — Стійка була зосереджена на Лавникові.

— Так точно, Бориславо... Болеславівно!.. Його... І його пришелепувату компанію...

— Тоді слухайте... — І Стійка повідала шановному товариству історію з листом від Безрукого.