Розділ «39»

— З яких питань? — гаркнув на невинну дівчину Лев.

— З питань, відомих Бориславі Болеславівні, — на нахабний Левів напад незворушно відповіла секретарка, завиляла своїм симпатичним задком і демонстративно гримнула дверима.

— Помаленьку перетворюється у Стійку, — зробив висновок професор Клин, облизуючись. — Щоправда, таку, що не гріх трохи пожмакати...

— З ким поведешся, у того й наберешся... — видихнув молодий практикант. Було помітно, що сіднички секретарки його добряче схвилювали.

Але не Безрукого!.. Він з десяток разів вискакував з кабінету, аби швидше вже тих півгодини минуло. Коли зайшов у приймальню, секретарка буркнула:

— Борислава Болеславівна передумала. Ви вже їй не потрібні.

— Коли передумала?

— Давно, — відверто мстилася секретарка.

Безрукий нахилився до дівчини. Його очиська на відстані тридцяти сантиметрів втупилися в оченята красуні і не відпускали, як вона не намагалася вирватися.

— Слухай, дитино! — з притиском мовив Лев. — Якщо не хочеш, щоб від тебе сахалися, як від змії, — кивнув на двері Стійкої, — змінися! Почни з простого — поважай людей! А то помреш злою самотньою дівою! Кажу тобі, як той, хто знається з привидами, — додав для кращого ефекту.

Коли Безрукий виходив з приймальні, помітив на чолі секретарки крапельки поту. «Подіяло», — подумав задоволено і помчав додому. Бо на серці зависла тривога.

Марі з Ганнусею вдома не було. Лев не випускав з рук телефону. Дружина затято не відповідала. Затарабанив у сусідчині двері.

— У мене дзвінок працює, Левчику... — Пані Стефа була нині солодкою, як хліб з медом.

— Ви не знаєте, де Марі з малою? — запитав Безрукий, ігноруючи її іронію.

— Без поняття... Не бачила... А що трапилося?

— Нічого...

— Якщо нічого, то чого ти, чоловіче, як пес, що зірвався з ланцюга?.. — Безрукий нічого не відповів, лише гримнув перед пані Стефою дверима.

— Ненормальний!.. — почув за собою.

Набрав номер Бориса.

— Ти часом не в курсі, де Марі? — запитав без привітання.