Розділ «34»

— Яремо, ти не жалкуєш, що піддався на цю авантюру з примарами? — муркотіла Зоряна. Лавник поцілував її в лоба.

— Ні, — сказав розважливо. — Це просто платня за те, щоб тебе любити... Щоб бути з тобою... Бо бути з таким дивом, як ти, і водночас з проблемами — це у стократ миліше, ніж будь-який комфорт і спокій на самоті. Я переконався. Люди ціле життя прагнуть затишку для тіла, а коли його добиваються — помирають. Сенс волочитися землею зникає. Бо справжнє щастя — коли віддаєш. Не кидаєш щось комусь, як кістку псові. А щиро жертвуєш.

— Але щоб бути разом, нам треба довести цю аферу з привидами до кінця. Бо ще не знати до пуття, у що ми вляпалися...

— Доведемо, — запевнив Ярема.

— Я боюсь. У мене передчуття, що шосте травня — день моєї смерті...

— Я не дам тобі померти.

— Ти впевнений?..

— Так. Бо я помирати не збираюсь. Хочу жити щасливим. З тобою...

— А знаєш, Яремо, що я думаю?.. — почала здалеку Зоряна. Вдавала вагання, але Лавник точно знав, що диво-жінка свідомо задумала щось вивідати.

— Ні. В тому й пряник, що ти суцільна таємниця, кохана... Навіть з моїм нюхом і знаннями я не можу збагнути твоїх думок. І це — благо... Бо я знаю, що всі ми не безгрішні...

— Я думаю, що, якби ми були мудрішими, ми могли б бути разом і без привидів. Не впускати в себе цих некерованих духів, га?..

Ярема ніжно взяв у долоні обличчя коханої.

— Не муч себе. Не могли... — Ось що, виявляється, диво-жінку мучило! Її муці Лавник щиро зрадів.

— Чому?

— Бо якби могли, то були б...

— Ти хочеш сказати, що все за нас без нас вирішено долею?

— Ні. Просто випробування — це смисл життя. І тому випробування з'єднують ланцюжок подій в одне ціле. Інакше життя розлетілося б на замкнені, нікому не потрібні ланки життєвих ситуацій. Бо щастя не може бути вічним. Його треба з'єднувати, притягувати, як тільки можеш і вмієш. До останнього подиху...

— А я хочу, щоб воно було вічним, — замуркотіла Зоряна.

— Тоді притулися до мене і забудь про час, — порадив Ярема.