Ярема Сильвестрович Лавник сидів з вудкою над ставком і думав про життя... Риба клювала і не давала йому зосередитись на думках. Він реагував аж тоді, коли вудку з рук виривало і треба було нещасне створіння тягти на берег. Хто цю рибу буде їсти? — гадав рибалка. Але назад, у ставок, не відпускав. У Лавника був такий принцип: піймалася — гаплик. Значить, таке твоє призначення. Нічого смертників випускати до живих. Енергія невдах має здатність передаватися зі швидкістю світла... Паскудити ставок інформацією приреченості він не збирається. Хай подихає на березі! Коти поласують... Або якась інша звірина...
Скоро буде рік, відколи він живе, як мріяв. Без проблем. Без людей. Самітником... Усе мав: гроші, будинок, кілька авто, прислугу... З роботи звільнився. З дружиною не помирився — прогнала, як чорта. Ще й молилася і хрестилася вслід, спльовуючи... Не простила Не вірила, що він хоче сімейного затишку. І її тепла, запаху, який ходить за ним з юності... Сам винен... Діти із внуками до Яреми заїжджали. Час від часу. Коли щось їм було потрібно... Були чужі... Як бізнесмени на переговорах... Проте не відмовляв... Давав, що просили. Хай мають... Не забирати ж із собою в могилу... Радості, яку собі за молодості малював, коли за довгим дідівським столом збираються внучата, не відчував... Навіть не мав про що з дітьми поговорити... Внуки взагалі наче були з іншої планети. Бігали з телефонами якимись, планшетами, комп'ютерами...
Не думав Ярема Сильвестрович Лавник, що життя — то така дешева біжутерія, що край... Досягнути вершини, усього, і не мати щастя — це ненормально!.. Безглуздо. Навіщо тоді приходити у цей світ і ціле життя гарувати?.. Для чого? Для кого?.. Щоб ловити у спокої і затишку рибу, яка тобі не потрібна?.. Не факт, що той спокій і затишок потрібні...
Нарікав...
Хоча жити думав довго. Мав здоров'я — Бог позаздрить.
Все ніби нормально — а щось не так... Чогось бракує.
Чого?! — волала душа, а серце їй підігрувало калатанням.
Тишу збурив зболений рев старого мотора, що, здавалося, пережив не один інфаркт. Йому б їздити легенько нормальними дорогами, а не мучитися хутірським бездоріжжям... Що його Лавникові джипи долали з таким азартом, наче мисливці на полюванні...
«Кого несе дідько?..» — подумав Ярема Сильвестрович. Охоронець запитально підвів очі: мовляв, може, дізнатися?.. Шеф очима відповів, що не треба.
Захеканий і злий водій за декілька хвилин приплентався сам.
— Гей, мужик! — крикнув до Лавника, що відсторонено медитував на ставок. — Поможи витягти мою клячу з тих окопів.
Лавник, не відводячи погляду від поплавка, могильним голосом паралізував нахабу.
— Я твою клячу можу лише закопати. Разом з тобою. Щоб не пер, де не треба...
Водій з переляку почав заїкатися:
— Т-та я що?.. Т-та я таксист... Їду, к-куди скажуть к-клієнти...
— Я нікого не жду. Геть!.. — Ярема так і не глянув на таксиста. Наче розмовляв з рибами. І проганяв їх, щоб не клювали... Не відволікали від роздумів...
— І мене не ждав, Яремо? — сполохав і водночас оживив змертвілий хутір голос, що дарував блаженство. Той голос Ярема впізнав би навіть тоді, якби Бог забрав у нього слух. Тих звуків йому бракувало більше, ніж води пійманим рибинам, що в конвульсіях борсалися у траві.
Лавник підвів очі. Біля ошелешеного таксиста гордо всміхалася дивної породи зваба. Її прогнати Ярема не зміг...
— Скажи своїм, хай витягнуть машину, — мовила так, наче попросила Ярему розкопати щастя. І забрати його собі.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Мер сидить на смерті» автора Процайло Андрій на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „22“ на сторінці 1. Приємного читання.