Розділ «30»

Борис ще звечора заліз в Інтернет, щоб дізнатися у фахівців» чим краще годувати голубів... Порився у маминих заплетених павутинням тумбах, знайшов пшеничну крупу, яка теж була в переліку порадників. Зрадів знахідці, бо не треба було бігти в магазин... Ретельно вивчив ще з десяток фото кам'яних левів. Знову ніякої зачіпки не знайшов. Ліг на ліжко і до ранку промріяв про дивовижну дівчину Любу з проспекту Свободи, яка, як дві краплі, схожа на взірець жіночої краси — Марі.

Сонце прокинулося з тої ноги, що треба, хмари йому вікон не запинали. Гарне пробудження — це зарядка на цілий день, тому Борис Мудрагель прямував на проспект Свободи, 15, як по подіуму, легко підсвіченому ніжним сонячним промінням.

Голуби вже чекали, а дівчини не було. Після десяти хвилин визирання з вундеркінда помаленьку почали випаровуватися надбані за ніч мрії. Аж спітніли скельця окулярів. Він зняв окуляри, почав протирати їх футболкою. І раптом перед собою почув сміх...

— Привіт! — оживив світ мелодійний голосок, і Борис так і застиг із задертою до грудей футболкою і з окулярами в руках. — А ти тримаєш слово!.. — здивувалася дівчина. Наче не довіряла дивакуватим вундеркіндам.

— Тримаю... — підтвердив Борис. Привів до тями очі, поправив одяг. — Ось, — тицьнув пакет із пшеничною крупою. — Прочитав, що підходить...

— Чудово! Тоді давай годувати наших пташок...

«Отакої!.. Люба сказала не «моїх», а «наших»!» — ловив натяк у словах вундеркінд... Голуби, як завше, обсіли дівчину, а вона з ними балакала, як із людьми.

— Вони тебе прийняли, Борисе, — раптом зробила висновок Люба. — Значить... — і вона замовкла.

— Що?

— І я тебе прийму... Бо я голубам більше довіряю, ніж собі...

— Чому?

— Вони знають небо. Тому знають свободу. А я хочу бути вільною, як птах...

— Хіба тебе щось обмежує?

— Так. Голова... Вона не впускає мене у світи за межами тіла... А вони мене манять... І я відчуваю, що вони є... І то десь тут, близько... Тому голуби сюди прилітають. І ноги мене сюди приносять... А ти віриш в інші світи? — звела на Бориса свої чисті допитливі очі Люба.

Юнака трохи збентежило, що Люба не боїться, м'яко кажучи, виглядати дивакуватою. Отак одразу ділиться одкровеннями, наче здогадується, що за Борисом числиться чималенький грішок спілкування з привидами.

— Я їх знаю, — відповів вундеркінд.

Люба навіть не думала зводити з Бориса своїх пронизливих допитливих оченят. Від того дівочого погляду він розтанув, як весняний сніг, і став наївним потічком.

— Розкажеш?

— Так.