Розділ «39»

— Ні.

— А Люба де?

— Люба зі мною. Зараз... — Пауза була як вічність. — І Люба не знає, — повідомив Борис. — А у нас погані новини... — додав вундеркінд.

— У мене теж.

— Що сталося? — захвилювався хлопець.

— Марі з Ганнусею зникли!

— Куди?

— Борисе, якби я знав, я б тебе не питав. Усе, бувай, — Безрукий вирішив, що має робити.

Він узяв ключі від маленького авто Марі. Ледь втиснувся у салон. Завів з третьої спроби. Поїхав під пильним підгляданням сусідки... І не лише її...

У Сокольниках перед «Ашаном» Безрукого гордо зупинив міліціонер. Змахнув паличкою впевнено, усміхнувся у свій досвідчений вус, мав гарний настрій...

Лев вискочив з машини, як смерч. Усміх міліціонера застиг від того, що на нього сунувся, як вихор, патлатий, знервований звір. Здавалося, руйнівній силі цього вітру не завадить ні форма, ані смугаста паличка... Від того чоловік у формі трохи зніяковів.

— Що сталося?.. — Міліціонер виявився метикуватий. Перший поставив найпоширеніше в його роботі запитання.

— Дружина з донькою зникли, — признався Лев, шукаючи в кишені документи. Та які документи, коли він з квартири вилетів без голови!

— Їдьте, — відпустив порушника міліціонер, бо не хотів сперечатися з долею, яка болем визирала з очей величезного, розпатланого, як лев, чоловіка... «Йому б трохи більшу машину...» — подумав міліціонер, коли Безрукий втискувався у малолітражку.

Проминув Липники, їхав добре утрамбованою лісовою дорогою. Авто залишив на галявині серед травневого листя, що дихало на повні груди. У траві купалися різнобарвні квіти, ніжили пелюстки у променях сонця, що пробивалися через молоді, ще салатові крони.

Хутір Кринички блаженствував, наче плавав на хмарі. Таку красу, що від неї перехоплювало дух, Бог заховав серед лісу, чимдалі від прогресу. Огороджений кам'яним муром замок за якихось два з хвостиком роки ніби змужнів. «Живопліт підріс, — подумав Безрукий. — А може, господар змалів, ховається від привидів? — стрельнуло в голову й аж закололо в скронях. — І від безсилля чи нудьги починає шукати напасті на свою шкуру?»

Лев обійшов мур навколо замку. Підшукав собі місце з тилу, щоб пробратися всередину, бо через головні ворота заходити не хотів, — щез минулого разу пам'ятав камери, що, як павуки, висіли в закутках і чекали на якусь необережну муху.

Зачепився рукою за дашок стіни і за мить уже опинився в саду, у полоні елітних яблунь. Вичікував, приглядався, прислухався, принюхувався... Враз вуха й ніс доповіли, що жертва сама суне в його лабети. А очі ще не бачили... Лев притримав дихання, заспокоїв кров. Не дав собі піддатися на порив нападу. Витримав важку, нудну, гидку паузу... І за це був винагороджений... лисою потилицею, що знаходилася на відстані десяти метрів і, наче маяк, манила до себе. Стрибати чи ні? Безрукий уявив себе хижаком, левом, звіром, а не примітивним Левом Львовичем; одягнув шкуру і м'які лапи; і вже за лічені секунди лиса голова безпомічно харчала на ніби перетиснутій обценьками шиї... Лев трохи попустив карк жертви. Голова судомно вихлюпнула з легень залишки затхлого повітря, а потім так само конвульсивно вдихнула свіжого...

— Безрукий, відпусти... — прохрипів Лавник.

— Де Марі і донька?.. — Разом із запитанням Лев, навпаки, трохи посилив натиск. Притримав. Для відповіді попустив...