Розділ «45»

Борис вийшов на вулицю. Біля будинку розгнівана чимось двірничка так махала мітлою, що випадково заїхала задуманому вундеркіндові під ребра.

— Лазять тут усякі! — оригінально попросила вона вибачення, глипнула на юнака і миттєво відвернулася. Наче побачила не хлопченя з розумними очима, а дідька лисого.

Юнак проігнорував бабцю, уже пройшов кроків двадцять і раптом закляк на місці. Привиділось чи?.. Борис повернувся, щоб придивитись, але... двірнички не було... Юнак побіг назад, заглядаючи в кожен під'їзд. Пронишпорив околиці від смітника до смітника... Нікого, порожнеча, пустка... Сплячка... Нормальні люди ще відпочивають, блаженно посопуючи у теплих постелях... Де ж ділася ця двірничка із зміїним обличчям?.. Яке неймовірно нагадувало... Кого?.. Бориславу Болеславівну Стійку, начальницю Лева Львовича!..

«Трясця її матері!.. Вона чи галюцинації?.. Та що ж це діється з моєю головою?.. — достукувався до себе Борис. — Якщо це Борислава — проблема... Якщо не Борислава — біда... Бо тоді це означатиме, що я — не я!..»

Наздогнав трамвай «четвірку» і доїхав до Підвальної. Мчався до проспекту Свободи, 15, як за щастям... Молився, щоб побачити своїх пернатих друзів, а здибав... Любу.

Вона сиділа на змитій від гріхів минулого дня росяній лавці, затуливши обличчя долоньками, і приречено схлипувала, як маленьке дівчатко, що опинилося само на безлюдному острові... Біля її ніг стояла торбинка з харчами для голубів.

Борис присів поруч, обняв дівчину за плечі.

— Що ти тут робиш?.. — Від розчулення, напевно, хлопець не міг придумати дурнішого запитання.

— Тебе чекаю, — відповіла Люба і притулилася до Бориса.

— Ти знала, що я прийду?

— Ні. Просто кликала тебе.

Вундеркінд поцілував дівчину в носика.

— От я і тут, — заспокоїв її Борис. — А ти як?.. — поцікавився. — Як ти себе почуваєш?..

— Погано... Мені здається, що вчора я з себе виблювала душу... Тут така порожнеча, — ткнула собі в груди, — що я божеволію...

— Неправда, Любочко... — розраджував дівчину юнак. — Усе при тобі... Бо не може така краса, як ти, бути без душі!.. Клянуся, не може!.. Це суперечить усім законам всесвіту!.. Я знаю!..

Та, схоже, Люба не дуже вірила знанням свого вундеркінда. Її пекло інше.

— Чому вже другий день нема птахів?.. — запитала вона всезнайку. — Ти розумієш, що без них ми приречені на поразку?.. І Львів загине!.. Якщо змія вкраде душу — Львів помре!.. Ніхто і ніщо у світі не може жити без душі!.. Ніяк!.. — У цьому дівчина була переконана.

Борис, життя якого дотепер було забавкою, раптом відчув, що на його хирляві плечі звалилася відповідальність і приплюснула його до відшліфованої таємницями львівської бруківки. Юнак не був упевнений, що його подальші кроки врятують Львів, однак добре розумів, що коли він здасться на милість обставинам, які загнали їхню «місію» в глухий кут, він украде в Люби віру в дива. І в себе, що найстрашніше... Тому треба брати себе за чуба, піднімати з бруківки, закидати на плечі відповідальність, якою б тяжкою вона не була, включати мозок і діяти... А чиста, як росинка, Люба, може, підкине трохи інтуїції.

— Зробімо так.