Розділ «36»

Час набирав страшенної ваги, бо із швидкістю комети наближався до Юрієвого дня. Ярема Сильвестрович намагався з часом дружити, однак не завжди виходило. Хитрюга час якось примудрявся жити всупереч стрілці годинника — умів її зупиняти, відганяти назад і перестрибувати. Спочатку Ярему це неймовірно злило, проте згодом він змирився. Але пильності не втрачав. Ще спозаранку Лавник відчував біду, що пахнула Бориславою Болеславівною. Він сидів у своєму джипі на майданчику біля собору Святого Юра й намагався розібратися в своїх передчуттях, які підводили його дуже рідко. Хоча мали один недолік — інколи приходили запізно. Отож, щоб не дати маху і не пошитися в дурні, Лавник усе-таки на місці вирішив на собі перевірити нічні одкровення Стійкої.

Заплющив очі. В голові пульсувала настирлива думка: «їдь звідси геть!..» Лавник згадав настанови вчителя. Ледь не основна з них звучала так: власна думка — найбільший брехун... «Це аксіома! — переконував учитель. — Від неї відштовхуються переможці. Невдахи вірять власним думкам, які в їхні голови заселяють інші невдахи... Бо вся сила в інтуїції, яка не полохає світ ні звуками, ні образами, а з'являється нізвідки, з порожнечі, як факт...» Ярема із сумом визнав, що інтуїція його ослабла, видихалася... Усе на світі хоче уваги — тоді воно сильне... Навіть Бог без уваги — не Творець, а звичайнісінький графоман, що навчився народжувати томи, які нікому не цікаві...

Всупереч голові набрав повні груди рішучості і вийшов з машини. Навіть не оглядався, коли переходив дорогу, — пер на соборні ворота, як танк... Праворуч заскрипіли гальма, і Лавник опинився на капоті нового чорного «мерседеса». Нічого такого страшного не сталося. Просто на капоті авто були витиснені Яремині сідниці. Як у шкільні роки копійки на фользі...

Двоє молодиків, що вибігли з машини, розмахували руками і щось верещали, — Ярема їх не чув і не бачив. До тями його привів удар в обличчя... Коли з носа бризнула кров, Ярема ожив і одразу ж збагнув, чого для інтуїції йому бракувало. Крові!.. Дуже, дуже довго він не був на бойні!.. А оскільки до неї — як до неба, то Лавник вирішив попити крові спортсменам... Він умить зібрав усю свою енергію в легенях і повільно видихнув її на світ білий, створюючи навколо свого тіла невидимий непробивний мур... Потім під очманілі погляди спортсменів пішов до свого джипа, втер серветкою носа, взяв биту і потрощив у «мерседесі» всі вікна... Замість того щоб налетіти на Лавника, молодики охкали над покаліченим авто... Очі їм застелила туманна пелена — навіть Ярему не помічали. Чудасія!.. — дивувався побожний люд навколо. Яке там... Магія!.. «Без твого дозволу тебе ніхто не зачепить!» — повторював учитель роками на тренуваннях... Ярема не дозволив...

Біля головних соборних воріт зустрів Зоряну. Бліду, як вицвіла лікарняна стіна.

— Ну що? — запитав Ярема, наче зустріч не була випадковою, а прийшли вони сюди з диво-жінкою разом.

— Не можу, — відповіла вона. — Тіпає мене... А ти?..

— Я ще не пробував.

— То й не пробуй! Таке відчуття, ніби тебе зґвалтували. Розумієш?

— Я не знаю, як це, — знизав плечима Лавник. — Мене ніколи ніхто не ґвалтував.

— Мене теж, — сказала Зоряна. — А відчуття таке, ніби зґвалтована.

— Я лише спробую зайти, і поїдемо кудись щось вип'ємо. Гаразд?

Зоряна вхопила Ярему за руку.

— Краще зразу їдьмо! — стала його просити. — Я відчуваю небезпеку.

— Чесно кажучи, я теж.

Біля «мерседеса» стояли двоє спортсменів і плакали, як діти.

— Що з ними? — запитала Зоряна.

— Хтось побив їм машину.

— Значить, заслужили! — зробила висновок диво-жінка і заробила погано приховану підозру від Лавника.