Розділ «71»

— Вона… в-вкрала… гроші…

— Що? — Марк різко зігнувся над дівчиною, ніби в його живіт влучила більярдна куля. Потім інстинктивно зиркнув у бік дверей, однак збагнув, що крадійку вже не наздогнати. — Бляха! Там багато було?

Соня насилу протискала слова крізь заслинене хрипіння та плач.

— Вона… вкрала… гроші, які я… повинна була… занести… мамі на ліки.

Дівчина сперлася спиною в шафу та затулила обличчя долонями. Марк дивився на неї, відчуваючи, як рокітлива темна хвиля підіймається у грудях. У голові зринули слова, які він почув від діда, коли вони чекали на появу Марса над горизонтом у лісі неподалік села Ходоси.

(Соня та її матір мусять зробити перший крок)

(інакше ніхто їм не допоможе)

Ірма Марчук не робитиме нічого, отже, залишається лише Соня. Соня та він. Хлопчак узяв дівчину за плечі та струсонув.

— Вставай. Досить. Я більше не хочу цього чути.

Дівчина звела на нього заплакане обличчя.

— Ти чого? Не чіпай мене.

У Марка було таке відчуття, мовби його щойно розібрали та зібрали заново. Під горлом щось клекотало, шкіра на гарячому загривку натягнулася, немов на барабані.

— З тебе досить, — сказав він. — Тобі ніхто не допоможе. Нам ніхто не допоможе. Ми маємо все зробити самі. Тільки ти повинна мені допомогти.

— Я не розумію тебе, — пробелькотала вона.

Марк узяв її за руки і, зазирнувши в очі, промовив:

— Ти хотіла вбити його?

Соня затихла, й у квартирі запала гнітюча мовчанка. Хлопчак і дівчина, не зморгуючи, пожирали одне одного очима. Зазвичай саме у віці тринадцяти-чотирнадцяти років у дитячій поведінці з’являються два важливі психологічні новоутворення: хворобливий потяг до дорослості та потреба самоствердження, ним спричинена. Ні Марк, ні Соня не були винятками. Ще кілька хвилин тому, як і будь-які чотирнадцятирічні підлітки, вони вважали, що знають про життя більше, ніж їхні зневірені батьки, зате тепер, споглядаючи один одного вибалушеними очима, несподівано відчули страх. Зненацька вони зрозуміли, що уявляти себе дорослим — це одне, а ухвалювати дорослі рішення — зовсім інше. Спливло не менше як двадцять секунд допоки Соня, не відводячи погляду, повільно кивнула.

Маркове тіло струснуло нервовим ознобом.

— Знаєш, я, коли зайшов, — гарячкуючи, заговорив він, — чомусь подумав, що тебе доведеться відмовляти. Ну, типу, стримувати. Боявся, що ти зразу схопишся за ножа, і поки він спить… ну, ти розумієш. — Марк кинув швидкий погляд на Сониного батька. — Хотів навіть бігти по діда, поки ти нічого не натворила. Бо це неправильно. Я маю на увазі, на хріна тобі ламати життя через нього. — Дівчина із застиглим тоскним виразом на обличчі дивилася на Марка. Хлопець збагнув, що висловлюється надто плутано, спробував виправитися, натомість заторохтів іще швидше. — Тільки уяви: море крові, поліція, таке не приховаєш, і тобі потім… блін. — Він геть заплутався. — Згадай про свою маму. Вона точно не зрадіє. Коротше, це неправильно. Але нічого не робити — теж неправильно. І тоді я придумав… — Маркові очі збуджено заблищали, — я раптом зрозумів: ми можемо все вирішити самі. Тут і зараз.

У півтемряві квартири Сонині очі здавалися цілковито чорними. Дівчина мовчала та незмигно тупилася в Марка. Хлопчак стиснув кулаки, нахилився до Соні та нишком, майже пошепки, озвучив думку, що скалкою ввігналась у голову: