Розділ «71»

Вони продовжували перемовлятися пошепки.

— Чекатиму на тебе на першому.

— А квартира?

Соня невесело посміхнулася.

— Там уже нема чого красти.

Хлопець клацнув одиничкою, двері зійшлись, і ліфт поїхав.

На годиннику не було й одинадцятої. Марк подумав, що найстрашніше — це нарватися на когось із пожильців на першому поверсі, тож пожалкував, що не послав униз Соню просигналізувати, що там нікого немає. Однак їм пощастило — коли двері відчинилися, майданчик стояв порожнім.

Соня виступила з ліфта, повернулася до Марка. Хлопець витріщався на поставлений у куток кабіни сувій, тривожно покусував губи та не квапився рушати.

— Боїшся? — запитала дівчина.

Вона теж не зводила очей із килима.

— Ні.

— Він не прокинеться. Він зараз у довбаній комі.

Марк проігнорував її слова. Його більше непокоїла можливість зустрічі з Гришиною.

— Якщо потвора з п’ятого не з’явиться, я наберу тебе, — сухо промовив він, — піднімешся, і затягнемо його назад до квартири.

— Добре, — погодилася Соня.

— Добре, — луною повторив хлопчак. А тоді додав: — Я поїхав.

Дівчина кивнула, та Марк уже не дивився на неї. Прикусивши губу, хлопець натиснув на четвірку і розпочав, як він тоді вважав, свій останній перехід до світу із застиглим сонцем.