Розділ «71»

— Вона не закрила двері. — Соня тремтячим пальцем вказувала на напівпрочинені двері однокімнатної квартири ліворуч від ліфта. — Сука.

Дівчина штовхнула двері рукою та, не затримуючись, пірнула досередини.

— Може, не варто заходити, — з тривогою в голосі промовив Марк.

Соня не озирнулася. Хлопчак нерішуче застиг перед порогом, кілька секунд вагався, зважуючи, чи варто йому йти за дівчиною, — груди холодило неприємне відчуття, наче стовбичив над прірвою, — а тоді пригадав Сонині слова…

(я його вб’ю… я колись його приріжу)

…шкіру пробрало морозом, і Марк переступив поріг. Він опинився в тісній вітальні. Попід стіною, ліворуч від вхідних дверей стримів високий двокамерний холодильник. Відразу за ним висів настінний вішак для одягу. Вітальню змінювала вузька кухня. Праворуч білів прямокутник дверей, які вели до спареного з ванною туалету. Ліворуч, за вішаком, проглядався прохід до кімнати. В усіх приміщеннях було темно. Повітря від алкогольних випарів здавалося важким.

Соня клацнула перемикачем на витяжці над газовою плитою, і кухню залило млявим перламутровим світлом. Марк наблизився, зупинився ззаду.

— Де він?

— На ліжку в кімнаті.

На столі стояли пара тарілок із недоїдками, недопита пляшка дешевого коньяку, ще дві порожні валялися на підлозі, проте дівчина дивилася на відро для сміття, що тулилося в кутку під мийкою. Соня буквально примерзла до відра поглядом, її очі звузилися.

— Бачив? — відвернувшись, вона люто скривилася, в очах заблищали сльози.

Марк поправив окуляри, схилився над відром і тут-таки відсахнувся, бридливо затуливши рота долонею. На обідку лежав використаний презерватив. Хлопчак прикусив губу й почервонів. Потім скоса зиркнув на Соню. Він боявся, що дівчина знову розплачеться, та вона, схоже, контролювала себе (якщо, звісно, не зважати на лютий звірячий вищир, що застиг на скусаних губах).

— Що ти будеш робити? — перелякано запитав Марк.

Соня відповіла тихим, ніби зотлілим голосом:

— Те, що й мала: заберу гроші. Потім підемо до тебе.

— О’кей…

Дівчина рушила до кімнати, хлопець поплівся за нею. Кімната була просторою. Ліворуч розташовувалося двоспальне ліжко. Просто навпроти Марка виднівся невеликий диван, на якому, як він здогадався, спала Соня, трохи вправо від дивана височіла тумбочка з телевізором. Під вікном тулився накритий скатертиною стіл, а праворуч, попід стіною, — стара, ще з радянських часів, тридверна шафа з антресолями.

Соня підтягнула до шафи один із приставлених до стола стільчиків і, вилізши на нього, стала порпатися серед одягу в антресолях. Марк тим часом повернув голову ліворуч, до ліжка, на якому в самих трусах лежав Ігор Марчук. Хлопця опанувало дивне збентеження, коли він збагнув, що ніколи раніше не бачив Сониного батька. Дівчина не вмикала світла, та відблисків із кухні вистачало, щоб розглянути чоловіка. Ігор лежав на боці, лицем до Марка, розкинувши руки й підтягнувши волохаті ноги до грудей. Із роззявленого рота на подушку спливала цівка прозорої слини. Хлопчак водив очима по скорченому на простирадлі тілі, не усвідомлюючи, як відвисає його щелепа. Він пригадував усе, що чув від Соні, й не міг повірити в те, що бачить. У своїй уяві він малював Сониного батька безжалісним тираном — таким собі гевалом із волячою шиєю, квадратним підборіддям, гучним голосом, колючими очима та важкими руками. О, певна річ, так! Як же інакше? Руки в нього мусили би бути, наче довбані молоти! Сум’яття поступилося місцем незрозумілому відчуттю, заледве не розчаруванню, коли Марк усвідомив, що перед ним лежить миршавий чоловічок, чий зріст навряд чи перевищував один метр і шістдесят п’ять сантиметрів. Ігор Марчук був майже лисим — кілька жалюгідних волосин відчайдушно чіплялися за яйцеподібний череп, — мав непоказне вилицювате обличчя й тендітні долоні з короткими пальцями. І цей чоловік працював вантажником на «Новій Пошті»? Місяць тому до синців побив Соню? Сьогодні зранку зламав руку її матері? Викинув Ельфа через вікно?..

Маркові роздуми обірвало Сонине падіння зі стільчика. Хлопчак рвучко розвернувся. Дівчина, скоцюбившись, лежала попід шафою та безмовно плакала. Коли Марк підступив, Соня розридалася вголос.

— Тихо, тихо… Ти чого? — Хлопець злякався, що вона розбудить батька. Торкнувся її, спробував підняти, та Соня не відреагувала. — Пішли звідси. Будь ласка.