Шевченко. Україна між Сходом і Заходом

Сучасна культурологія

І зрозумій, який ти азіят мізерний

Пантелеймон Куліш (1882)

Да, скифы –мы! Да, азиаты – мы,

С раскосыми и жадными очами!

Олександр Блок (1918)

У Києві цю мою тему унаочнити легко. Ось приклад: відвідувач Софійського Собору швидко збагне, що ця церква XI ст., заповнена всередині візантійською мозаїкою та грецькими написами, зовні майже цілковито вкрита архітектурними додатками в стилі бароко. Ще один приклад: у книзі Григорія Логвина про гравюри в українських стародруках XVI-XVHI ст. вміщено почаївську гравюру 1768 р. На ній зображено апостола Луку в момент написання портрета Пречистої Діви Марії. Портрет Діви Марії виглядає як суто візантійська ікона, тоді як самого євангеліста зображено у західному, бароковому драматичному стилі. Цих двох прикладів достатньо, аби показати, що в українській культурі XI–XVIII ст. – принаймні, в культурі художній – східні й західні впливи або чергувалися між собою, або співіснували...

У викладеному тут короткому огляді того, яку роль відіграв Захід в українській культурі, ми не будемо зупинятися на окремих подіях ранньої історії – таких, наприклад, як взаємини княгині Ольги та імператора Оттона І в X ст. чи мандрівки князів Ізяслава та Ярополка до Риму в XI ст. Не будемо з'ясовувати, чому в ХІ-ХІ І ст. члени київської династії набагато частіше шукали собі шлюбних патрнерів у Польщі, в скандинавських землях, в Угорщині, Німеччині та Франції, як у Візантії. Не будемо аналізувати таких фактів, як воєнні походи на Захід та коронація там (1253 р.) Данила І – галицького князя, якому випало бути ще й васалом Золотої Орди. Не будемо, бо маємо перед собою іншу мету: нас цікавлять явища значної часової тривалості" зокрема, явища культурної історії.

З погляду історика культури, деякі області України підпали під вплив Заходу ще до 1349 року; після 1569 р. цей вплив значно посилився і поширився, протривавши до 1793 року. А коли говорити про вплив польських еліт на Західну та Правобережну Україну, його часову межу можна продовжити до 1918 чи навіть до 1939 р. Цей "Захід" виступав передовсім у польському кунтуші (пізніші габсбурзькі впливи були часово і територіально обмежені), і в переломну добу XVI-XVII ст. його головну культурну місію здійснив знову ж польський варіант католицької контрреформації. Єзуїти впроваджували латину й нові педагогічні методи, православні усе те приймали. Навіть відродження інтересу до грецької мови було лише відгуком на засилля України латиною й католицькими новинками. А одним із результатів було те, що в першій половині XVII ст., і вперше в українській історії, українські елітарні верстви змогли нарешті звернутися до античних культурних джерел безпосередньо – грецьку мову в Київській Русі знали дуже мало. Усе ж на рактиці висока культура доходила до українців не так через латинську і грецьку, як через польську мову. Переможний наступ цієї мови завершився виникненням своєрідного суржика, яким місцеві православна та уніатська еліти XVI-XVII ст. користувалися на письмі і, мабуть, в усному мовленні.

До культурного наступу Заходу ці еліти почасти адаптувалися, почасти – зустріли його вороже. їхню реакцію називають відродженням руської віри. Це знайшло свій вираз у полемічній літературі й створенні Острозької академії та Могилянської колегії, а також інших шкіл, створених за їх зразками. Офіційно боротьбу зі, здавалося б, нездоланним Заходом українські еліти вели за грецьку віру своїх предків, на ділі вдаючись до тієї ж зброї, яка забезпечила Заходові його перевагу – до єзуїтської педагогіки, католицької ученості та католицького письменства.

Отож, і стимули, і засоби для захисту візантійських культурних цінностей українські еліти отримали не так від греків, як від самого Заходу. Такий захист "рідного" Сходу за допомогою західних обладунків не було винятковим явищем у Європі XVI-XVII ст. Схожі механізми діяли і в інших регіонах на пограниччі західної та візантійської культур – як-от на тих грецькомовних територіях, що їх після 1204 р. Венеція відібрала у Візантії. Особливо помітним це явище було на Криті. Звичайно, до виникнення якогось греко-венеційського суржика на цьому острові не дійшло. Натомість сталося щось інше, подібне: грецький словник переповнили венеційські елементи. Не менш важливо й те, що в XVI-XVII ст. грецькі піддані Венеційської республіки, також відкидали унію і творили свою власну, так звану критську літературу, проте у цьому творчому процесі нерідко вдавалися до прямих перекладів чи запозичень із венеційських, частково єзуїтських творів.

Наступ Заходу ніс в українські землі потенційну небезпеку – втрату єдності української нації. Тут приходить на думку доля хорватів і сербів. Одномовність цих двох народів, грубо кажучи, не забезпечила їхньої національної єдності, бо вже від XI ст. обидві групи були розділені кордонами й вірою. На відміну від сербів з хорватами, збереженню української нації сприяли три чинники: по- перше, тривалість періоду, протягом якого більша частина української території перебувала під правлінням однієї держави, а саме, польсько-литовської Речі Посполитої; по-друге, порівняно недовгий час, коли цією ж територією правило кілька держав (1772– 1945); по-третє, неповне окатоличення західноукраїнських земель.

Незважаючи на проникнення Заходу в українські землі – а тривало воно протягом кількох століть – українці стали "Сходом" в західноєвропейських очах доволі рано – ще до поділу Польщі. Сталося так не тільки тому, що більшість українців сповідали "східну віру" і до останньої чверті XVII ст. підлягали східному патріархові (уніати, щоправда, підпорядковувалися західному патріархо- ві-папі). Сталося так тому, що сама Польсько-Литовська держава, яку ще в XVI ст. Захід вважав своєю частиною, від середини XVII і майже до середини XVIII ст. почала – безпідставно – розглядатися як приналежна до Сходу. Цей новий погляд зародився навіть раніше. Доказом послужить картина Рубенса на сюжет з Геродота, що нині знаходиться в Бостонському музеї мистецтв. На ньому зображена Томіріс, цариця скіфських массагетів VI ст. до Христа, які жили в басейні Каспійського моря. На Рубенсовій картині, написаній 1625 року, члени почту цариці вдягнені як польські шляхтичі. Мода на східну одежу не лише козаків, а й польської та української шляхти пов'язана зі стосунками (не завжди ворожими) козаків і польсько-литовської Речі Посполитої з Османською імперією та її васалами. Але не лише ця орієнталізація формувала уявлення Заходу про Річ Посполиту. У XVIII ст. до неї приклалися євреї Речі Посполитої (яких стільки мешкало в українських містах та містечках), чиї лисячі шапки й довгополі безрукавки були не до вподоби носіям Просвітництва, і західним, і місцевим, які надавали перевагу сюртукам та білим пудрованим перукам.

Під впливом останніх подій минулого століття один песимістично настроєний польський критик, пан Смеч, погодився з думкою, що в культурному розумінні його рідний край штучно зміщено на схід, і відвів своїм землякам – "врешті-решт, європейцям" – місце якраз посередині між Азією та Європою. При цьому, на жаль, він дав зрозуміти, що Азія починається на схід від Бугу – тобто на сучасному польсько-українському кордоні. Таким чином пан Смеч дійшов згоди з Пантелеймоном Кулішем.., але, як і той, забув віддати належне Польщі за її посередництво у впровадженні західних цінностей на українських землях.

Тепер стає більш зрозумілим той факт, що саме в XV ст. Юрій Дрогобич зумів досягти успіху в Болоньї – єдиний українець, що отримав посаду ректора у великому західному університеті. Адже тоді Польща ще однозначно вважалася частиною Заходу. Якщо дивитися на речі під цим кутом зору, то легше зрозуміти, чому в свідомості українців прилучення частини їхньої території до того, що мислиться ними беззастережно як "Захід", датується 1772 роком, – тобто, коли "Ґаліція і Льодомерія" почали належати вже не орієнталізованій Польщі, а Габсбурзькій імперії.

Приклад з 1990 року проілюструє нашу наступну тезу: на сьогодні вона, може, й недійсна, але зберігає значення у ширшій перспективі. У київському готелі "Москва", тоді ще радянські авіалінії "Аерофлоту" рекламували рейс "Київ – Афіни – Київ", вживаючи російського – а первісно, візантійсько-новогрецького – варіанту назви міста Перікла та Платона. Якщо киянин і сьогодні летить "в Афіни" замість "в Атени", а то й "до Атен" (так уживали це слово у Києво-Могилянській колегії, наслідуючи західні зразки), то робить це тому, що його предки підпали під контрнаступ російського, з візантійським ухилом, "Сходу". Почався цей контрнаступ ще в 1650-х pp., охоплюючи з часом дедалі більшу частину української території.

Тут виникає ще одна складність. На початку ми зазначили, що перший вплив візантійського "Сходу" прийшов до України з півдня – як із самої візантійської столиці, так і через візантинізовані Балкани. Варто тепер поміркувати над тим, що друга хвиля візантійського впливу надійшла з півночі: спочатку не надто сильна – з Московського царства, потім дужча – звідти ж, із Російської імперії. Безперечно, що на початках культурних взаємин між Москвою і Росією, з одного боку, та Україною, з іншого, Північ, ще до того як почати контрнаступ, мусила спочатку захистити власні візантійські цінності, які вважала корінними й оригінальними...

Так тривало до останньої чверті XVII ст. А невдовзі сталося те, що відоме усім: неовізантинізм – культурна опора Московського царства – програв двобій, хоча ще якийсь час відбивався зусиллями як приїжджих греків (чи імігрантів), так і доморослих учених, як-от Євфимій з Чудовського монастиря в Кремлі. Не минуло й п'ятдесяти років, як Російська імперія почала великими порціями імпортувати культуру із Заходу, а незабаром західні цінності вже через Росію перекочували і в її українські володіння. У 1730-х та 1740-х pp. італієць Растреллі та німець Иоганн Готфрід

Шедель вже споруджували чи планували київські будівлі (Андріївську церкву, Велику Лаврську дзвіницю); а прибули ці митці до Києва не з Італії чи Німеччини, а із Санкт-Петербургу.

Випадок із Растреллі нагадує нам про одну важливу загальну рису українських культурних зв'язків як зі "Сходом", так і з Заходом, а саме – брак прямого доступу до оригінальних джерел, якого Україна дуже часто і дуже довго не мала. Закордонні культурні цінності надходили сюди через посередників. Ми вже згадували, що в Київській Русі грецької мови майже не знали – візантійська література йшла туди переважно через Болгарію. Культура контрреформації (яку ми іноді неточно називаємо ренесансом і бароко) йшла переважно через Польщу. Класицизм в архітектурі дістався сюди через Російську імперію. Навіть літературні неокласики XX ст. звернулися до французької символічної поезії під впливом "срібного віку" російської поезії. Подібну "другорядність", щоправда, можна добачити не тільки в Україні, а, наприклад,у болгар: бароко і рококо болгарського відродження почасти завдячує свом корінням мистецтву османського Стамбулу. Однак користі з таких паралелей небагато; факт залишається фактом – другорядність української культури означала й певну її слабкість.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сучасна культурологія» автора Кислюк К.В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Шевченко. Україна між Сходом і Заходом“ на сторінці 1. Приємного читання.

Зміст

  • Вступ

  • Модуль I. Основні проблеми культурології

  • Основні підходи до культури

  • Предмет і методи культурології

  • Функції культури

  • Тема 2. Структура культури

  • Форми культури

  • Галузі культури

  • Види культури

  • Тема 3. Людина і культура

  • Образи людини в архаїчних і стародавніх культурах

  • Образ людини в культурі європейського Середньовіччя, Відродження та Нового часу

  • Людина в XX ст. Трансгуманізм та перспективи розвитку людини

  • Тема 4. Українська культура як об'єкт культурологічного дослідження

  • Особливості української культури та методологія її вивчення

  • Тема 5. Поняття соціокультурної динаміки

  • Поняття й основні теорії історико- культурного процесу

  • Основні соціокультурні революції

  • Тема 6. Сучасна медіа-культура

  • Типологія медіа

  • Традиційні та нові медіа

  • Медіа як фактори соціокультурних трансформацій

  • Медіа: посередник і середовище. Феномен медіа-культури

  • Функції медіа культури

  • Тема 7. Особливості та основні етапи розвитку світової художньої культури

  • Художня культура давніх цивілізацій

  • Художня культура доби Середньовіччя

  • Візантійський стиль

  • Романський стиль

  • Художня культура Відродження та Нового часу

  • Бароко

  • Регентство

  • Рококо

  • Класицизм

  • Реалізм

  • Ампір

  • Художня культура XIX ст.

  • Академізм

  • Прерафаелізм

  • Імпрессіонізм та постімпресіонізм

  • "Новий стиль"

  • Трансформації художньої культури ХХ-ХХІ ст.

  • Художній авангард

  • Радянська художня культура та радянський андеграунд

  • Теорія і практика постмодерністського мистецтва

  • Модуль II. Провідні напрями сучасного культурологічного знання

  • "Нова культурна історія"

  • Меморіальна культурологія

  • Історична концепція пам'яті

  • Тема 9. Постмодерні напрямки досліджень культури

  • Постмодерністські теорії

  • Постмодернізм у літературі та мистецтві

  • Тема 10. Гендерні дослідження

  • Етапи гендерних досліджень

  • Теоретико-методологічні основи гендерних досліджень

  • Постґендерні дослідження та виникнення квір-теорії

  • Тема 11. Постколоніальні студії, теорія меншин та мультикультуралізм

  • Теоретичні засади постколоніалізму

  • Теорія гегемонії та теорія меншин

  • Постколоніальна критика в пострадянській культурології

  • Мультикультуралізм

  • Тема 12. Теорія іншого в сучасній культурології

  • Екзистенціалізм і концепція Іншого у Ж-П. Сартра

  • Сучасні напрямки теорії Іншого

  • Етика "після Аушвіца". Іншологія І. Левінаса

  • Тексти першоджерел

  • Академічні дослідники про мовну ситуацію в Україні

  • Шевченко. Україна між Сходом і Заходом
  • Дж. Лалл. Медіа, комунікації, культура: глобальний підхід

  • Т. Лири. От йиппи к йаппи

  • А. Перотті. Виступ на захист полікультурності

  • Дж. С. Браун. До нової культури навчання

  • Е. Сміт. Нації та націоналізм у глобальну епоху

  • П. Рикер. Яким має бути новий етос Европи?

  • О. Забужко. Жінка-автор у колоніальній культурі, або знадоби до української тендерної міфології