План викладу:
• 4.1. Наукові дослідження української культури
• 4.2. Особливості української культури та методологія її вивчення
Наукові дослідження української культури
Історія української культури дотепер не виокремилася в спеціальну галузь знань. Адже окрема спеціальність "українська культура" з'явилася у переліку наукових спеціальностей лише 2007 року. Тому доцільно вести розмову про українознавчі дослідження, маючи на увазі, що українознавство – це комплекс знань з усіх сфер життя українства – від економіки і політики до архітектури, літератури, живопису, історичного знання та культурної пам'яті. Відколи почалися ці дослідження – науковці сперечаються. Д. Дорошенко, один з перших авторів спеціальної праці, присвяченої історії наукових досліджень з української культури, відносив їх до кінця XVIII ст. Відомий сучасний фахівець-українознавець П. Кононенко вважає доцільним висвітлювати українознавчі студії від XI ст., коли на східнослов'янських землях усталилася письмова традиція. На нашу думку, студіювання вітчизняної культури з наукової точки зору стало можливим лише з межі XVIII-XIX ст., адже саме в цей період гуманітарні знання набули відповідного статусу.
Не менш дискусійною є проблема періодизації наукових досліджень української культури. Один із поширених підходів виходить із ототожнення історії та культури українського народу, а розвиток наукових досліджень у цій царині на основі відомої концепції М. Гроха, зіставляє з етнографічною, академічною та політичною стадіями національно-визвольного руху. Призначення першої, етнографічної, стадії суто підготовче – пробудження інтересу до минулого власної культури. У перспективі етнографічна стадія має змінитися академічною, пов'язаною з питомо науковим осмисленням зібраної культурної спадщини як національно самобутньої, далі політичною, пов'язаною із виборюванням суто політичними методами національно-культурної автономії, а потім повної державної незалежності. У науковому відношенні тісний зв'язок українознавчих досліджень із національно-визвольним рухом хоча і стимулював їх поступ, разом із тим гальмував виокремлення культури як такої в самостійний об'єкт професійного зацікавлення. Переважало інструментальне розуміння культури як сукупності певних чинників – історичних, політичних, мовних, етнографічних, які відрізняли одну етнічну спільноту від іншої.
Як би там не було, вказана періодизація охоплює лише рубіж XVIII-XIX ст. – початок XX ст. Тому пропонуємо власний підхід, згідно з яким історію наукових досліджень української культури можна спрощено поділити на три етапи: історико-філологічний, теоретико-ідеологічний, сучасний.
Історико-філологічний етап. Перші наукові дослідження торкалися української історії, етнографії, мови, письменства. Спочатку українознавчим центром України став Харків. Навколо тамтешнього університету гуртувалися українські наукові й літературні сили. Саме у Харкові почав виходити в 1816 році "Украинский Вестник", де було надруковано чимало статей і матеріалів з української історії, а Ізмаїл Срезневський видає у Харкові свою "Запорожскую Старину" (1832-1838). Найбільшими українознавчими досягненнями першої половини XIX ст. часто називають видання синтетичних праць з української історії.
Першою узагальнюючою працею з історії України, написаною з широким використанням російських та українських архівів (на них було зроблено практично 700 посилань!), стала 4-томна "Исторія Малой Россіи" Дмитра Бантиш-Каменського (1828). Головну увагу автор звернув на діяльність історичних осіб, зовнішньополітичні події, з монархічних позицій доводив, що попри свою героїчну історію українці є відгалуженням російського народу, а возз'єднання з Росією – найвизначніша подія української історії. Як на свій час, ця праця мала велике наукове значення і витримала аж три видання.
У 1846 pp. видано 5-томну "Исторію Малороссы" Миколи Маркевича. Змальовуючи минуле України як самостійний історичний процес, Маркевич відстоював право українського народу на самостійний національний розвиток, документально-історично обґрунтовував правомірність відновлення автономії України. Для написання "Історії Малоросії" Маркевич залучив приблизно 90 джерел. Крім того, у його розпорядженні також знаходилася систематизована колекція з 6,5 тис. рукописів з історії України та Росії XVI – першої половини XIX ст., не тільки військово- дипломатичної, а також соціальної, культурної, повсякденно- побутової. Ідейні протиріччя між Д. Бантишем-Каменським і М. Маркевичем є не випадковими. їх можна розглядати як продовження суспільно-політичних, літературних, історико-літописних дискусій, які розпочалися ще в середині XVII ст. після приєднання частини українських земель до Російської держави.
Від середини XIX ст. перебігають процеси академізації українознавчого знання. У 1843 році було засновано в Києві урядову "Комиссію для разбора древних актов" з метою наукового обґрунтування того, що Правобережна Україна є не польським, а "русскім" краєм. Комісією видавалися "Памятники", а потім "Архив Юго-Западной Россіи" із першоджерелами з історії та культури України. Протягом 1846-1858 pp. у "Чтеніях" Російського Історичного товариства в Москві секретар і редактор цього видання Осип Бодянський надрукував велику кількість українських літописів, хронік, записок і документів, у тому числі знамениту "Історію Русов".
У кінці 1870-х років у Києві було засноване при університеті Історичне товариство імені Нестора-Літописця, яке деякі сучасні фахівці намагаються проголосити чи не першою українською Академією наук, а в Харкові, також при університеті, – Історично- філологічне товариство. Видавані ними наукові часописи містили багато цінних розвідок і матеріалів з вітчизняної історії та етнографії, українознавства. Нарешті, 1882 році в Києві було засновано місячник "Кіевская Старина", який надовго зробився головним органом українознавства, присвятивши особливу увагу дослідженню політичної, соціальної й культурної історії козацької України.
У розглядуваний період на ниві українознавчих досліджень відзначилася нова плеяда – Н. Гоголь, М. Костомаров, П. Куліш, Т. Шевченко. Усі вони орієнтувалися на акумуляцію та друкування не стільки старовинних літописів і офіційних документів, скільки пам'яток культури, а також відтворення національних культурних традицій в поетичних і прозових художніх творах. Найбільше розвідок з української історії, етнографії, мови, історії письменства та права було вміщено в українському місячнику "Основа" (1861- 1862). У збиранні та публікуванні документальних пам'яток старовини бачили одне зі своїх головних завдань також і діячі т. зв. "Руської трійці" в Західній Україні. Великого значення набуло листування членів "Руської трійці" із наддніпрянськими українофілами. Через це листування було налагоджено культурний обмін між українськими землями, розчленованими між двома імперіями. У такий спосіб мала виправитися ситуація, коли, як із гіркотою писав Я. Головацький до О. Бодянського, на Наддніпрянщині "Червона Русь менше Вам звісна, ніж Америка", а на Галичині мала утвердитися "русинська" (властиво українська) етнокультурна самоідентифікація як альтернатива польській і "церковнослов'янській".
Величезна робота зі збирання та накопичення фактографічного матеріалу з усіх сфер життя українства дозволила вже наприкінці XIX ст. перейти до складання науково-обгрунтованих історіософських схем, в яких українська історія та культура подавалися як цілковито самостійні та самобутні від давнини до наших днів. Вирішальною в цій царині виявилася діяльність Володимира Антоновича, який обіймав у Київському університеті імені Святого Володимира кафедру "руської" історії, та його послідовників, у першу чергу, знаменитих істориків і суспільних діячів Михайла Грушевського (1866-1934) і Дмитра Багалія (1857-1932).
Значно масштабніші процеси національного відродження, частиною яких були історико-культурні дослідження, відбувалися на західних українських землях, які належали Австро-Угорській імперії. Після революції 1848-1849 pp. тут розпочалися процеси модернізації, які супроводжувалися лібералізацією політичного устрою та суспільного життя, намаганням врахувати на офіційному рівні елементарні права національних меншин. У Львівському університеті (тоді німецькому) було засновано кафедру української мови й літератури. У 1870-х pp. були відкриті українські часописи у Львові: "Русалка", "Мета", "Вечорниці", "Правда" тощо. Нарешті, було проведено в 1892 році реорганізацію літературної фундації імені Шевченка у Львові (заснованої в 1873 р. на кошти українців з Росії) в Наукове товариство імені Шевченка. Незабаром його очолив М. Грушевський, який 1894 року обійняв також новозасновану у Львівському університеті кафедру української історії. Товариством було розгорнуто надзвичайно інтенсивну діяльність. До початку Першої світової війни Товариство видало близько 400 великих томів наукових праць.
На початку XX ст. з пожвавленням громадського життя внаслідок ліберальних реформ Олександра II кількість наукових і громадських осередків історико-культурного спрямування значно зросла. Діяли т. зв. Архівні комісії в Полтаві, Чернігові й Катеринославі, Товариство дослідників Волині в Житомирі, Церковно- археологічне товариство в Кам'янці-Подільському, Товариство дослідників Кубані в Катеринодарі. Відкрилися музеї української старовини й мистецтва: в Києві, Чернігові, Катеринославі та в інших містах. Музей запорізької старовини в Катеринославі очолював відомий дослідник запорізького козацтва Дм. Яворницький, автор 3-томової "Исторіи запорожских казаков" тощо.
У 1908 році в Києві було засноване Українське наукове товариство на кшталт львівського. Головою його було обрано М. Грушевського, який переніс значною мірою свою діяльність до Києва. Товариство почало видавати "Записки" та "Збірники" своїх секцій. З 1914 р. було розпочато видання наукового квартальника українознавства "Україна". Було задумане також видання наукової енциклопедії українознавства російською мовою – "Украинский народ в его прошлом и настоящем". Однак, через обставини військового часу в роки Першої світової війни (1914-1918) українське культурне життя фактично припинилось.
Становлення незалежної української держави внаслідок революції та Громадянської війни дозволило підняти дослідження з різних сфер української культури на новий рівень. Українська мова стала мовою державною. Було відкрито українські державні університети в Києві та Кам'янці, історично-філологічний факультет у Полтаві, організовано кафедри української мови, історії, права, історії письменства, відкриті численні наукові установи – Державний архів, Археологічний комітет та ін. Нарешті, в кінці 1918 року було засновано в Києві Українську академію наук. Здійснювалися заходи щодо впровадження українознавчих матеріалів у навчальний процес.
Радянська влада зберегла Українську академію наук (ВУЛН) і перші роки свого панування на Україні підтримувала розвиток національної культури та фінансувала її дослідження. Українські вчені спромоглися об'єднатися навколо Академії і розгорнути плідну культурну працю. Зокрема, М. Грушевський, повернувшись з еміграції в 1924 р. та очоливши історичний підрозділ ВУАН, відновив видання "України", видав кілька дуже цінних збірників порайонного дослідження України (Київ, Чернігів). Як місцеві філії Академії наук було засновано науково-дослідчі кафедри у великих містах. У видаваних при інститутах народної освіти "Записках" у Києві, Полтаві, Кам'янці та Ніжині також містилося чимало важливих праць з українознавства. Для дослідження творчості Т: Шевченка мали велике значення різні "Шевченківські збірники", видавані з Києві й у Харкові спеціальним Інститутом Т. Шевченка.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сучасна культурологія» автора Кислюк К.В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Тема 4. Українська культура як об'єкт культурологічного дослідження“ на сторінці 1. Приємного читання.
